: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

Григорій Тараненко

колишній власний кореспондент Держтелерадіо СРСР в Луганській області, доктор філологічних наук, професор

      А було так...

      Я хочу написати про Луганськ, а пам'ять настійливо дарує мені череду імен і дат. Мені хочеться постояти на березі Лугані або надовго замовкнути над хвилею ласкового Сіверського Дінця, а пам'ять знов і знов, витісняючі ці бажання, приводить мене до порогу дивовижних людей, чиї долі, як і моя, належить не їм і не мені, а нам усім.
      Пригадую, як першого вечора по приїзді в Луганськ я йшов після філармонійного концерту по вулиці О.Пархоменка в районі заводу імені Артема, де мешкав тимчасово, й мені здавалося, що з рештою доля привела мене в край, де люблять і вміють працювати, поважають старість, багато пісень знають і співають, і про Батьківщину говорять якось особливо.
      Донбас так стрімко і настійливо увійшов в моє життя, що здавалося, ніби я народився і "став людиною" саме тут.
      Нещодавно в Москві відбулися щорічні збори земляцтва "Донбас". Скільком цікавих людей, особистостей, колишніх "суворих" керівних і інших поборників нових порядків сиділо за одним столом! Голова Ради Міністрів СРСР, 18 міністрів союзних відомств, і безліч інших: артисти і поети, журналісти і просто чиновники вищого рангу. Приїхав і наш земляк В.П.Фокін з компліментами Москві, Росії, землякам за те, що і його не забули. А я за своєю "журналістською наївністю" і питаю у нього:
      - Коли вже так незатишно всім нам жити вдома, почуваючи себе на чужині, то для чого ви, друже мій, на біловіжському зібранні своїм підписом скріпили договір, що позбавив нас звичної великої Батьківщини - Радянського Союзу?
      Про реакцію присутніх говорити не буду. Були сльози. Правда, було і інше - віра в те, що ніякими силам не вдасться відокремити життя українців і росіян.
      Роки життя і праці у Луганську були для мене чи не найсвітлішими і творчо високими. Телебачення і радіомовлення в регіонах в той час набирали сили. Разом з ними корпункт Держтелерадіо СРСР прагнув "видати на-гора" все найцікавіше і корисне, чим жила Луганщина. Пам'ятаю до дрібниць, як луганчани відкривали новий театр, як видавали перший вуглик на "Марії Глубокій" і шахті імені Скочинського, пам'ятаю рекорди на "Червоному партизані" і "Новопавлівській". Ніколи не забуду, як з бригадою Олександра Колесникова три доби просидів у завалі, і як одержував Золоту Зірку Микола Якович Мамай. То був найцікавіший час праці і надій!
      Що постійно пригнічувало, так це зверхність партійних босів, горе-розноси з приводу того, що щось не те сказав, не те показав. Бог їм судья! Та я з задоволенням працював на відкритті музею "Молодої гвардії" в Краснодоні, багатьох меморіалів і пам'ятників героям Великої Вітчизняної війни, на перших шкільних дзвінках і випускних балах в інститутах.
      Вважаю за знамення свою першу зустріч в Торезі з Олексієм Григоровичем Стахановим. Розповів про нього на всю країну, неначе з попілу витяг, після чого журналісти допомогли йому не тільки повернути ім'я, а й підняти значимість його долі на нову висоту.
      Зараз не часто, але з задоволенням буваю в Луганську. І щоразу немов знов перечитую свою книгу юності. Неодмінно зупиняюсь в ній на сторінці, де садиба по вулиці Демьохіна, 25 виписана з особливим колоритом. А на ній - заклопотані в справах: П.С.Оснач і М.І.Жданов, Віктор Савченко і Олег Хорошко, метушливий Євген Брук і вічний розумний українець Іван Косенко, поважний Микола Рижченко. Одне слово, всіх живих і мертвих ніби-то бачу знов і знов. І якщо у когось зараз вистачає невігластва стверджувати, ніби-то ми були поганими теле- і радіожурналістами, не вірте їм! Це вони не знали й не розуміли, що ми значимо для країни.
      В травні 1973 года Ворошиловградщина 24 рази була показана в програмі "Время": новий тепловоз і чергова машина ЕОМ сєвєродонецької серії, відкриття штучного моря в Лутугіно й знахідки лисичанських нафтохіміків, переможна естафета молодих гірників області на честь 28-ї річниці Великої Перемоги і відкриття власної картинної галереї у райцентрі Старобільську... Подій, гідних союзного ефіру, було дуже багато, і я по-своєму щасливий, що був причетний до них.
      Телевізійна вежа на Демьохіна, як добра свічка пам'яті про тих, кого уже нема (царство їм небесне), та й знак тех славетних справ, котрі творили і зараз творять мої побратими телевізійники і радійники.
      Розумного й чесного ефіру вам, друзі!

      м. Москва