: : : ГОВОРИТЬ I ПОКАЗУЄ ЛУГАНСЬК! : : :

Олександр Колесников

колишній бригадир вуглевидобувної бригади, Герой Соціалістичної Праці

      Перше моє знайомство з місцевими радіожурналістами сталося ще в 1951 році, коли до нас на шахту № 4-3-біс в Краснодоні, де я працював врубмашиністом, завітали творча група української кінохроніки і працівники обласного радіо, щоб висвітлити нашу спільну роботу з транспортниками по створенню єдиного конвейєра "лава-підйом-залізниця". З того часу радіо- а згодом тележурналісти були постійними супутниками на моєму багатолітньому трудовому шляху, своєрідними літописцями і наших трудових здобутків, і проблем, які доводилось вирішувати.
      В 1961 році, коли я вже працював у бригаді уславленого М.Я.Мамая на шахті "Північна", і пізніше, коли ми перейшли на "Суходольську" № 1 і впроваджували новий вугільний комбайн УКР-І, і згодом, коли довели добове навантаження на лаву спочатку до 500, потім до 1000 тонн вугілля, почали штурмувати мільйонний рубіж, вони разом з нами були від самих витоків цих починань, багато зробили для їх поширення серед гірників області, Донбасу і всієї великої країни, ім'я якій було СРСР.
      І що запам'яталось - були вони з нами не тільки тоді, коли ми переможно підіймали на-гора рекордні тони, а й в процесі роботи. Часто опускалися з нами і в підземні лави, аби, як мовиться, власноруч доторкнутися до вугільних пластів радійники Трускалов, Попов, Чалий, телевізійники Литвин, Вихров, Тараненко, Рижченко, Хорошко, Михайлов , Вершин та інші.
      Запам'ятались зустрічі на радіо- і телеперекликах з суперниками по змаганню з інших міст і областей - В.Мурзенком, Г.Моцаком, І.Стрельченком, М.Чихом. Бо тоді, що б там не говорили, а головною особою в радіоефірі й на телеекрані була людина праці: шахтар і металург, будівельник і селянин. І це для нас було одним із дійових стимулів до поліпшення роботи. Відчували ми увагу не тільки до наших виробничих справ, а й до того, як і чим живе людина поза шахтою: як ми спілкувалися з учнями підшефних шкіл і як допомагали селу (а ми навіть коли "йшли на мільйон", влітку бригадою заготовили для підшефного радгоспу 70 тон сіна), і навіть тим, як вільний час проводили. І все це висвітлювалось на радіо і телебаченні, які теж були часткою нашого життя. Разом були ми і в часи скорботи, коли сталася трагедія на шахті "Молодогвардійська", де внаслідок метанового викиду загинули наші друзі.
      Не з нашого бажання зараз наступили інші часи - важкі і часто-густо безрадісні. Інші жагучі проблеми турбують більшість людей, у повному розумінні - про хліб насущний. А телеекрани заповнені часом незрозумілою - для чого це? - набридлою рекламою і бойовиками, від яких і дорослим навіть іноді моторошно. І як свіжий ковток повітря сприймаєш передачі, в яких порушуються злободенні питання, де журналісти прагнуть "достукатися" до душ людських, мовляв, що ж то з нами робиться?
      А що до побажання нинішнім і прийдешнім працівникам ефіру, то воно таке: не цурайтесь і не відкидайте досвіду минулого - і загального, і фахового. У попередніх поколінь є багато чому повчитися.