Частина 04
НАШ КОМБАТ
Геннадій Довнар, письменник, почесний громадянин м.Луганська, колишній головний редактор студії телебачення
Перше наше знайомство з Петром Сергійовичем Осначем відбулося ще в 1954 році, коли він працював завідуючим сектором преси обкому партії, а я викладав в школі українську мову й літературу і вже видав свою першу книжку. Саме П.С.Оснач за порадою журналістів обласних газет, в котрих я друкувався, запросив мене для співбесіди і запропонував перейти на роботу в газету "Прапор перемоги"...
Мене зустрів чоловік з добрим, відкритим обличчям, світлими, осяяними усмішкою очима, красивим, високим чолом. Він підвівся з-за столу й подав мені руку. Потискуючи її, я відчув, що на ній не вистачає вказівного пальця. Тільки коротенький залишок його гостро впирався в долоню.
- Це з фронту? - запитав я, кинувши на руку.
- Його відмітина, - довірливо відповів він. - Куля. Ніби ножем зрізала. - І ледь посміхнувшись, додав: - Звичайно, ні в санбаті, ні, тим більше, у госпіталі не був жодного дня, навіть ні години. Це було незадовго до наступу на Берлін. Не хотілось, щоб мої бійці прийшли туди без свого командира.
І тут, ніби відчувши незручність, що розповідає про себе, запитав:
- А вам де воювати довелося?
Ця його довірливість, безпосередність, ненапускна простота якось одразу зняли моє хвилювання, напругу, і далі ми вже говорили про справи спокійно, як рівний з рівним. Так Петро Сергійович став моїм хрещеним батьком в журналістиці.
На телебаченні я з моменту його створення - з 1958 року. Головою комітету по радіомовленню і телебаченню була тоді енергійна, ділова, закохана в свою справу Нінель Антонівна Приходько, яка багато чого зробила як для розвитку радіо, так і для становлення телебачення. А коли її перевели в Київ - редактором часопису "Радянська жінка", замість неї головою комітету затвердили досвідченого журналіста, колишнього фронтовика Павла Савелійовича Мазалова. Однак у нього, як мовиться, щось не склалося у відносинах з "вищим начальством", і десь через рік він повернувся до газетної справи - заступником редактора провідної в області газети "Луганская правда".
Ми довго тоді не знали, кого ж тепер пришлють до нас головувати. І от якраз напередодні жовтневих свят секретар обкому партії Ю.Ф.Пономаренко звелів зібрати наші три колективи - обласного радіо, телестудії та телецентру - і привів представляти нового керівника. Полегшено зітхнули всі, хто знав цю людину. Це був Петро Сергійович Оснач - колишній редактор обласної молодіжної газети "Молода гвардія", згодом завідуючий відділом пропаганди обкому партії, а останній час - редактор обласної газети "Прапор перемоги".
Особливо радів я, бо вже знав його ділові й організаторські здібності, його непідробну людяність, уміння поважати людей.
Після короткого ознайомлення, поздоровлень зі святом і обов'язкових у подібних випадках слів про відповідальність завдань, що стоять перед працівниками телебачення і радіо, "гість" пішов, залишивши нового голову наодинці з зовсім незнайомим йому колективом.
Наступила незручна пауза. Та Петро Сергійович досить тонко і вміло вийшов з цієї ситуації. Він підвівся і, окинувши добрим поглядом наш невеличкий зал, невимушено заговорив:
- Було б, мабуть, смішно, аби я зараз став повчати вас, як треба працювати. Всі місяці, поки не було голови комітету, всі ваші три колективи працювали як добре налагоджений механізм. А це означає, що кожен з вас знає і свої обов'язки, і завдання, що стоять перед вами, і мені самому потрібен якийсь час, щоб підлагодити свій крок до ваших і багато чому повчитися у вас. Сподіваюсь, що всі ви охоче і з добрим серцем допоможете мені оволодіти "секретами" справи, аби мати не такого командира, без якого можна обійтись, а такого, що буде потрібен кожному, образно кажучи, в новому для нього бою. А таких "боїв" за серця і душі людські у нас попереду ще дуже й дуже багато. От і вся моя "тронна" промова. Якщо у вас немає запитань до мене, підемо працювати.
І всі три колективи розходились в доброму настрої, жваво обговорюючи враження. Було видно, що новий голова припав їм до душі.
Саме таким - до душі - він і був для всіх працівників радіо і телебачення за багато років свого головування. Він дуже швидко засвоїв специфіку радіо- і тележурналістики, їх технічне опосередкування і дійсно став для всіх колективів необхідним ведучим, справжнім командиром. І характеристика ця словами військового лексикону зовсім не випадкова. У Петра Сергійовича ця сама командирська струнка, зібраність, любов до порядку, дисципліни залишились ще з далеких воєнних років на все життя. Та й сам він любив вживати в розмовах такі слівця, навіть судити про ділові й людські якості того чи іншого працівника по тому, чи можна йти з ним у розвідку.
Але він поважав, навіть більше того - любив усіх людей однаково. Саме любив - у цьому й крилася основа його авторитету і поваги до нього як творчих, так і технічних працівників. Навряд чи знайдеться серед численних працівників радіо й телебачення хоча б одна людина, до якої Петро Сергійович за довгі роки поставився б несправедливо, в чомусь уразив, "відігрався" за критику тощо.
Я аж ніяк не хочу сказати, ніби Петро Сергійович був мало не Іісусом Христом. Ні. Він був живою людиною, і ніщо людське йому не було чужим. Може, декого він не зміг захистити, з кимось у чомусь не погоджувався, десь виявив якусь слабкість. Без цього не проживеш. До того ж треба враховувати, що то був час суворої субординації, безумовного виконання команд "зверху", котрі навіть суперечили його власним принципам. Він зобов'заний був їх виконувати і, звичайно ж, виконував.
Що ж до посадової характеристики роботи П.С.Оснача як голови обласного комітету по телебаченню і радіомовленню, то залишив він після себе чудову спадщину - як матеріальну, так і духовну. Саме він був ініціатором і головним, як зараз говорять, "виконробом" будівництва найсучаснішого на той час Будинку радіо, що дало змогу радіожурналістам і багатьом телевізійним працівникам спокійно виконувати свої обов'язки у чудових умовах.
Саме він, Оснач, доклав усіх зусиль для своєчасного надходження до студії як стаціонарного технічного обладнання, так і новітньої пересувної телевізійної станції кольорового телебачення, а також полегшеної телеапаратури для репортажних зйомок.
Саме в роки головування Петра Сергійовича Луганськ видавав найбільшу кількість радіо- і телевізійних передач на Україну і Центральне телебачення. То були і змістовні громадсько-політичні передачі, і чудові концерти й вистави, і спортивні репортажі та розважальні дитячі "Веселі старти", і змагання "дворових" футбольних команд, і багато-багато інших програм.
Варто відзначити й те, що за Петра Сергійовича всі наші колективи стали більш дружними, згуртованими і дисциплінованими, і всі теле- й радіожурналісти, а також інженерно-технічні працівники наполегливо підвищували свою професійну майстерність.
Зараз Петра Сергійовича вже, на жаль, немає серед нас. Та його уроки, його духовність ще й досі допомагають тим, хто працює в телерадіоефірі. Бо він з когорти тих, про кого і в цивільному житті з теплотою хочеться сказати: "Наш комбат".
Мене зустрів чоловік з добрим, відкритим обличчям, світлими, осяяними усмішкою очима, красивим, високим чолом. Він підвівся з-за столу й подав мені руку. Потискуючи її, я відчув, що на ній не вистачає вказівного пальця. Тільки коротенький залишок його гостро впирався в долоню.
- Це з фронту? - запитав я, кинувши на руку.
- Його відмітина, - довірливо відповів він. - Куля. Ніби ножем зрізала. - І ледь посміхнувшись, додав: - Звичайно, ні в санбаті, ні, тим більше, у госпіталі не був жодного дня, навіть ні години. Це було незадовго до наступу на Берлін. Не хотілось, щоб мої бійці прийшли туди без свого командира.
І тут, ніби відчувши незручність, що розповідає про себе, запитав:
- А вам де воювати довелося?
Ця його довірливість, безпосередність, ненапускна простота якось одразу зняли моє хвилювання, напругу, і далі ми вже говорили про справи спокійно, як рівний з рівним. Так Петро Сергійович став моїм хрещеним батьком в журналістиці.
На телебаченні я з моменту його створення - з 1958 року. Головою комітету по радіомовленню і телебаченню була тоді енергійна, ділова, закохана в свою справу Нінель Антонівна Приходько, яка багато чого зробила як для розвитку радіо, так і для становлення телебачення. А коли її перевели в Київ - редактором часопису "Радянська жінка", замість неї головою комітету затвердили досвідченого журналіста, колишнього фронтовика Павла Савелійовича Мазалова. Однак у нього, як мовиться, щось не склалося у відносинах з "вищим начальством", і десь через рік він повернувся до газетної справи - заступником редактора провідної в області газети "Луганская правда".
Ми довго тоді не знали, кого ж тепер пришлють до нас головувати. І от якраз напередодні жовтневих свят секретар обкому партії Ю.Ф.Пономаренко звелів зібрати наші три колективи - обласного радіо, телестудії та телецентру - і привів представляти нового керівника. Полегшено зітхнули всі, хто знав цю людину. Це був Петро Сергійович Оснач - колишній редактор обласної молодіжної газети "Молода гвардія", згодом завідуючий відділом пропаганди обкому партії, а останній час - редактор обласної газети "Прапор перемоги".
Особливо радів я, бо вже знав його ділові й організаторські здібності, його непідробну людяність, уміння поважати людей.
Після короткого ознайомлення, поздоровлень зі святом і обов'язкових у подібних випадках слів про відповідальність завдань, що стоять перед працівниками телебачення і радіо, "гість" пішов, залишивши нового голову наодинці з зовсім незнайомим йому колективом.
Наступила незручна пауза. Та Петро Сергійович досить тонко і вміло вийшов з цієї ситуації. Він підвівся і, окинувши добрим поглядом наш невеличкий зал, невимушено заговорив:
- Було б, мабуть, смішно, аби я зараз став повчати вас, як треба працювати. Всі місяці, поки не було голови комітету, всі ваші три колективи працювали як добре налагоджений механізм. А це означає, що кожен з вас знає і свої обов'язки, і завдання, що стоять перед вами, і мені самому потрібен якийсь час, щоб підлагодити свій крок до ваших і багато чому повчитися у вас. Сподіваюсь, що всі ви охоче і з добрим серцем допоможете мені оволодіти "секретами" справи, аби мати не такого командира, без якого можна обійтись, а такого, що буде потрібен кожному, образно кажучи, в новому для нього бою. А таких "боїв" за серця і душі людські у нас попереду ще дуже й дуже багато. От і вся моя "тронна" промова. Якщо у вас немає запитань до мене, підемо працювати.
І всі три колективи розходились в доброму настрої, жваво обговорюючи враження. Було видно, що новий голова припав їм до душі.
Саме таким - до душі - він і був для всіх працівників радіо і телебачення за багато років свого головування. Він дуже швидко засвоїв специфіку радіо- і тележурналістики, їх технічне опосередкування і дійсно став для всіх колективів необхідним ведучим, справжнім командиром. І характеристика ця словами військового лексикону зовсім не випадкова. У Петра Сергійовича ця сама командирська струнка, зібраність, любов до порядку, дисципліни залишились ще з далеких воєнних років на все життя. Та й сам він любив вживати в розмовах такі слівця, навіть судити про ділові й людські якості того чи іншого працівника по тому, чи можна йти з ним у розвідку.
Але він поважав, навіть більше того - любив усіх людей однаково. Саме любив - у цьому й крилася основа його авторитету і поваги до нього як творчих, так і технічних працівників. Навряд чи знайдеться серед численних працівників радіо й телебачення хоча б одна людина, до якої Петро Сергійович за довгі роки поставився б несправедливо, в чомусь уразив, "відігрався" за критику тощо.
Я аж ніяк не хочу сказати, ніби Петро Сергійович був мало не Іісусом Христом. Ні. Він був живою людиною, і ніщо людське йому не було чужим. Може, декого він не зміг захистити, з кимось у чомусь не погоджувався, десь виявив якусь слабкість. Без цього не проживеш. До того ж треба враховувати, що то був час суворої субординації, безумовного виконання команд "зверху", котрі навіть суперечили його власним принципам. Він зобов'заний був їх виконувати і, звичайно ж, виконував.
Що ж до посадової характеристики роботи П.С.Оснача як голови обласного комітету по телебаченню і радіомовленню, то залишив він після себе чудову спадщину - як матеріальну, так і духовну. Саме він був ініціатором і головним, як зараз говорять, "виконробом" будівництва найсучаснішого на той час Будинку радіо, що дало змогу радіожурналістам і багатьом телевізійним працівникам спокійно виконувати свої обов'язки у чудових умовах.
Саме він, Оснач, доклав усіх зусиль для своєчасного надходження до студії як стаціонарного технічного обладнання, так і новітньої пересувної телевізійної станції кольорового телебачення, а також полегшеної телеапаратури для репортажних зйомок.
Саме в роки головування Петра Сергійовича Луганськ видавав найбільшу кількість радіо- і телевізійних передач на Україну і Центральне телебачення. То були і змістовні громадсько-політичні передачі, і чудові концерти й вистави, і спортивні репортажі та розважальні дитячі "Веселі старти", і змагання "дворових" футбольних команд, і багато-багато інших програм.
Варто відзначити й те, що за Петра Сергійовича всі наші колективи стали більш дружними, згуртованими і дисциплінованими, і всі теле- й радіожурналісти, а також інженерно-технічні працівники наполегливо підвищували свою професійну майстерність.
Зараз Петра Сергійовича вже, на жаль, немає серед нас. Та його уроки, його духовність ще й досі допомагають тим, хто працює в телерадіоефірі. Бо він з когорти тих, про кого і в цивільному житті з теплотою хочеться сказати: "Наш комбат".