ПОВПРЕД ТЕЛЕГЛЯДАЧІВ

      На Луганське телебачення я прийшла тоді, коли тут ще панувала особлива атмосфера, створена його фундаторами. Вони були першими, і ефір для них був справою святою, а студія - справжнім храмом. І всі ми, рядові глядачі, з благоговінням ставились до цього дивовижного дітища технічного прогресу ХХ століття. І сьогодні, з плином часу, я пишаюсь тим, що вчилася телевізійній журналістиці у першого головного редактора Луганського ТБ Геннадія Станіславовича Довнара, що працювати в студії мені допомагав перший телевізійний оператор Леонід Григорович Гончаров, а на зйомки мені пощастило виїжджати з першим кінооператором Миколою Прокоповичем Рижченком... І цей перелік можна було б доповнити ще цілим рядом імен. Спасибі їм, першим, за сміливість, за науку, за добро і теплоту, з якою вони ставились до мене.
      Та озираючись на прожиті в практичній тележурналістиці 25 років, я чомусь пригадую перш за все те, що також можна занести до реєстру творчих досягнень обласного державного телебачення під першим номером: перші "телемости", перші телемарафони, перші політичні дебати... Адже значна частина тієї чверті віку, коли телебачення було змістом мого життя, співпало з переломними подіями для країни, народу, і, звичайно, для нас, тележурналістів. І відлік цим подіям, мабуть, слід вести з 1985 року.
      Почалась перебудова. І вже витала в повітрі необхідність зміни застарілих, рутинних методів роботи, яка часом суперечила самій природі ТБ. Кожний тележурналіст із здоровим глуздом відчував це. Багато років ми щоденно розігрували в ефірі маленькі вистави, візуючи в різних інстанціях сценарії передач, заучували напам'ять свої запитання і спонукали заучувати співбесідників їх відповіді. Жива, свіжа думка мала можливість з'явитися в ефірі, лише пройшовши крізь сито погоджень, а щодо імпровізації, то про неї й мови не було. І хоча й тоді ми створювали передачі, за які не соромно й зараз, та свіжий вітер перетворень вдихнув нове життя в нашу роботу лише в середині вісімдесятих.
      Для мене якісно новим в творчості стала робота над циклом передач "Молодіжна студія "Контакт". В той час у молодіжному середовищі, котре гостріше за всіх відчувало фальш ідеологічної заштампованості нашого життя, визрівало прагнення до вільної, творчої самореалізації. Одне за одним виникали так звані неформальні об'єднання. Комсомольські лідери намагалися зрозуміти їх і об'єднати зусилля. На цій хвилі й виникла наша молодіжна студія.
      Сьогодні в суспільстві по-різному оцінюють діяльність комсомолу. Та мені не соромно сказати, що спільна робота з молодіжними лідерами другої половини 80-х років була дуже цікавою і корисною. Сподіваюсь, читачі зрозуміють мене, якщо я назву їх імена. Це - Дмитро Ткач, Валентин Дзонь, Олександр Єфремов, Олександр Кобитєв, Микола Запорожець і багато інших комсомольських ватажків, з якими я готувала й вела передачі студії "Контакт". І не випадково вони й сьогодні займають активну життєву позицію в суспільстві.
      Складність нашої передачі полягала в тому, що ми спробували вперше надати можливість молоді відверто в прямому ефірі заговорити про свої суто молодіжні проблеми, погляди, потреби й вступити в діалог з керівниками, від яких залежала їх реалізація.
      Структура передачі, запропонована мною, була досить складною для втілення не тільки за тих часів, але й для нинішнього технічного рівня нашої компанії. Пригадую, як проходила перша з них.
      В нашу невеличку 5-метрову студію ми запросили десь двадцять молодих активістів. Тут же були й керівники закладів культури, спорту - мова йшла про організацію дозвілля. Та справжні герої передачі перебували в цей час за межами студії. Камери ПТС були встановлені на знаменитій "Палубі" - місці "тусовок" "золотої" молоді й на майданчику поряд з обласною бібліотекою, де збирались так звані рокери і брейкери. В студії працював телефон і будь-хто міг включитись в діалог. Кіносюжети з гострих питань давали додатковий матеріал для їх обговорення.
      Наче зараз пам'ятаю вечір напередодні передачі. Здавалося, все було продумано й передбачено. Ми широко анонсували нову програму. Ще в сутінках з режисером Вірою Хромушиною вийшли на площу Героїв і завмерли, побачивши над дахом високого будинку світловий "бігучий" рядок, що запрошував молодь взяти участь у нашій передачі. Ми з радістю відчули, що наша ідея вже живе ніби-то сама по собі, а отже відступати нам нікуди.
      Не буду переказувати хід передачі - по-нинішньому, звичайне ток-шоу, щоправда, з урахуванням необхідності поєднання трьох майданчиків і багатьох інших компонентів - досить складне. Для мене ж в тій першій передачі важливо було одержати відповідь на принципове питання: чи заговорять люди? Чи подолають страх перед незвичністю прямого ефіру, тиском ідеологічних догм, і насамкінець - непередбаченістю наслідків. А відповідь була однозначною: лід рушив! Один за одним учасники передачі заявляли про себе з усім спектром особистих точок зору. І все це зовсім не було схоже на те, що відбувалося у нашому ефірі раніше.
      Гадаю, що ця наша молодіжна студія була першим етапом, який знаменував початок нового часу в житті обласного ТБ. За цим з'явилось багато інших передач, циклів, рубрик, у яких учасники все сміливіше ділилися своїм баченням важливих проблем нашого життя-буття. ТБ вчилося жити за законами цивілізованого світу.
      Навчався і кожен з нас. Для мене, наприклад, новим іспитом став перехід на посаду коментатора громадсько-політичних програм, що поставило переді мною завдання, породжувані життям. Знову в порядок денний входило слово "вперше". Вперше висвітлювала шахтарський страйк. Вперше брала інтерв'ю у представників нової генерації громадських діячів - демократів. Насамкінець - вперше вела теледебати кандидатів в депутати різних рівнів державної влади. Зрештою, передачі з кандидатами в Президенти України. Безумовно, це була дуже непроста робота. Кожна з перелічених передач висувала нові запитання, відповіді на які іноді треба було вишукувати наодинці.
      І знов пам'ять воскрешає події, пов'язані з програмою, що стала ще одним новим етапом в моїй роботі.
      Завершились вісімдесяті роки. Ми ще жили в Союзі, обирали центральні органи влади, та вже за зовсім іншими принципами. Вперше в Луганську виникла ситуація, коли на виборах до Верховної Ради СРСР зіткнулися два кандидати - чудовий лікар, доктор медицини, який врятував тисячі людей від смерті, нині, на жаль, покійний Геннадій Можаєв і сміливий, талановитий московський журналіст Юрій Щекочихін. Ще задовго до виборів пристрасті в Луганську розпалилися вкрай: йшла безкомпромісна, словесна війна між прихильниками обох кандидатів. А мені належало черговий раз вирішувати: якою повинна бути передача за участю обох кандидатів. Яку позицію обрати ведучій? Ситуація ускладнювалась тим, що в діючому на той час законі про пресу ведучий зобов'язаний був висловлювати свою позицію (передбачалося, що то позиція КПРС). Та час був уже зовсім іншим!
      Напередодні ефіру мій домашній телефон цікавив багатьох. Дзвонили демократи й "прощупували" настрій ведучої. Дзвонили повпреди обласних керівників й натякали, що далі мені працювати доведеться з ними. Все це дуже дратувало - не хотілося "підігрувати" нікому. Запитання до кандидатів стали надходити заздалегідь по телефону. І коли я побачила сотні цих людських "чому" і "як", на котрі люди бажали одержати конкретні відповіді з життєвоважливих для них питань, кому довірити представляти їх інтереси у найвищому органі влади, зрозуміла, що працювати я повинна тільки на них, наших телеглядачів, допомогти їм розібратися: хто з кандидатів їм більш близький.
      Рішення це надалі стало моїм принципом. З того часу я завжди вважала себе представником глядачів в студії.
      Позиція ця дуже допомогла мені в майбутньому на особливо відповідальних передачах - під час президентських виборів, в інтерв'ю з першими особами держави, під час дискусій народних депутатів тощо. Я навчилася забувати про свої особисті симпатії і антипатії. Кожен учасник передач став для мене гостем, якому я повинна допомогти розкритися. А вже глядач сам розбереться, хто з телеперсонажів йому більш до вподоби.
      Демократизація суспільства значно змінила роль і відповідальність провінційного журналіста. Щоправда, такою я себе ніколи не вважала, і участь у різного роду всесоюзних і республіканських конкурсах телепрограм підтверджувала це. Ще більш укріпила мою впевненість у власних силах і можливостях робота в складі головної редакції Центрального телебачення на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві. З України нас було 3-4 тележурналіста, і працювали ми на рівних з закордонними колегами.
      Та хіба ж могли ми уявити собі, що доведеться нам відігравати дуже серйозну роль під час виборів першої особи держави? А саме це завдання стало перед нами під час першої виборчої кампанії в умовах незалежної України.
      І знов - питання позиції й стурбованість відносно особистої компетентності у найважливіших питаннях внутрішньої й зовнішньої політики, і побоювання відносно того, чи вдасться знайти контакт з кожним з високих гостей. Бо ж приходили до студії кандидати в Президенти десь за 20-30 хвилин до початку ефіру, коли вже обговорювати хід передачі практично було ніколи. От тоді я належним чином оцінила свою давню звичку слідкувати за всім, що відбувалося в державі, знайомитись з різними точками зору, словом, тримати руку на пульсі політичного життя! До кожної передачі з кандидатами в Президенти я готувала плани діалогу в кількох варіантах з усіма можливими тематичними лініями. Так що фактично ніхто з них не міг змінити мій план розмови.
      Досить просто вдалося подолати психологічний бар'єр у спілкуванні з високими особами. Я навчилася дивитись на них як на звичайних людей, тільки з більш високою відповідальністю у вирішенні різних проблем. Та так воно й було!
      От заходить один кандидат - з величезною свитою, яка його відверто дратує. Відчувається, що він не в дусі. Але ж мені з ним працювати! Запрошую його зайти до студії і для початку випити по склянці чаю. Погоджується - і от вже хвилин за 10 ми спокійно обговорюємо майбутню бесіду.
      А от інший кандидат і теж зі свитою. Пропонує охоронцям за долар спіймати докучливу муху, що кружляє поруч і намагається сісти йому на носа. Відразу видно: пан! Не хотіла б я, щоб такий керував моєю країною. Та виявляти свої почуття не можна. Тож я маю поставити такі запитання, щоб глядач сам усе зрозумів.
      Ще один кандидат. Тримається скромно, напружено. З планом розмови погоджується відразу. Але відчуваю: це оманлива поступливість. Внутрішня сила відчувається у погляді, жестах. Отже, треба допомогти людині розкрити її приховані якості. І знов-таки, глядач сам їх оцінить.
      Отак ми, тележурналісти, а разом з нами всі творчі працівники опановували складну науку працювати в демократичному суспільстві. Звичайно, всі ці принципи і методи вже відомі в західній тележурналістиці. Та нам доводилось осягати й створювати їх самим. І тим дорожчі ці маленькі особисті відкриття. З того часу багато що змінилося і в житті суспільства, і на нашому телебаченні. Та однозначно те, що ніколи вже тележурналістика в нашій країні не повернеться до методів тоталітаризму. Сьогодні в ній з'явилась нова проблема - дилетантського поверхового ставлення до професії. Тим важливіше для молодих журналістів опанувати наш досвід, щоб легше було переносити хвороби зростання, щоб завжди притягував глядача всіма фарбами й гранями життя наш улюблений телеекран!