Частина 05
РАДІОЖУРНАЛ "НАД ЛУГАННЮ" - ЛІТОПИС КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ КРАЮ
Галина Піскун, старший редактор художнього радіомовлення
Майже 40 років щосуботи виходить в ефір літературно-музичний щотижневик "Над Луганню". Обласний центр був то Луганськом, то Ворошиловградом, то знову Луганськом, а радіожурнал вперто не міняв назву, бо слово "Лугань" - м'яке і ніжне і звучить, як пісня. Звичайно, впродовж чотирьох десятків років спрямування і творче забарвлення радіожурналу змінювалося в залежності від творчої особистості редактора, який осідлав мистецького Пегаса, але незмінною залишалася гаряча зацікавленість у пропаганді творчого потенціалу земляків, які оприлюднювали своє творче кредо.
У перші роки існування журналу редактори Анатолій Пащенко і Віктор Савченко, маючи гарячу підтримку технічного персоналу радіо, виходили, так би мовити, "живцем" у прямий ефір. І протягом 3-4 годин, без найменшого докору сумління, перекриваючи київські і московські програми, читали слухачам Луганщини вірші місцевих поетів, включали довжелезні сцени з вистав місцевих театрів і гастролерів; філармонійні солісти співали теж скільки їм заманеться.
- Так, хлопці, діло не піде, - сказав їм одного разу тодішній голова телерадіокомітету Петро Сергійович Оснач. І поставив за старшого талановитого журналіста і письменника-початківця, який на той час в своїй творчості розробляв жартівливу тему "смажених і живих вовків", Олександра Шевченка.
- Години в ефірі досить! - сказав новоспечений старший редактор. 30 хвилин тобі, Анатолію Михайловичу, на музику і художню самодіяльність, а 30 мені - на літературно-драматичні програми.
- Отож, у нас тепер драматичне мовлення, - констатував відомий жартівник Анатолій Пащенко. І додав: "Нельзя запрячь в одну телегу коня і трепетную лань".
- Зрозуміло, хто з нас кінь. Отож мені й доведеться тягти в основному редакційного воза, - віджартувався у відповідь йому Олесь.
Тягли-тягли художнього "воза", буваючи протягом року в багатьох кутках області, записуючи самодіяльність і місцевих літераторів, аж поки старший за віком Анатолій Михайлович Пащенко якось не сказав:
- А піду я, Сашко, на пенсію. Писатиму мемуари.
Років з півтора попрацювала в редакції відома поетеса Ольга Холошенко. "Годувала" радіослухачів виключно симфонічними і вокальними концертами. І її вільнолюбному письменницькому перу було замало тридцяти хвилин, ніяк її радіонариси не вміщалися в їх "прокрустове ложе".
- Та ну їх, ці передачі! - мовила якось спересердя Ольга Францівна і пішла на "вільні хліби" писати вірші і романи.
Два роки шукав знавець вовків і "сантехнік людських душ" О.Шевченко колегу у свою редакцію. Аж тут якось погожого жовтневого ранку викликає його головний редактор і знайомить з випускницею Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого.
- Дай їй завдання, може, підійде.
Це була я, Галина Піскун.
Не сподобалися ми один одному. З першого погляду.
Я йому здалася занадто елегантно-нарядною і зарозумілою. А він мені старим набундюченим очкариком (а було йому всього 40 з хвостиком).
І дав мені шеф складне завдання.
- Є у нас народна артистка України Джульєтта Якубович, яка щойно повернулася з гастролей по Сибіру і на БАМі, то візьміть у неї інтерв'ю, а то вона мені його давати не хоче.
Нема куди подітися, пішла я до філармонії. Так трапилося, що по дорозі забула, як же звуть ту артистку. Телефоную в редакцію: "Нагадайте, у кого я маю брати інтерв'ю". Олександр Андрійович дві хвилини мовчав: для нього було шоком, що хтось не знає народну артистку України Джульєтту Якубович. Йому було важко зрозуміти, що я лише починаю знайомитися з культурною елітою цього краю і знала лише одного Михайла Голубовича.
Інтерв'ю у "солов'я Донбасу" я все ж взяла, хоча й довелося вдатися до хитрощів, сказала, що я з газети"Молодогвардієць". Наполовину це було правдою, бо я тоді активно співробітничала з цією молодіжною газетою.
Отак я і потрапила до художньої редакції обласного державного радіо. Через два тижні Олександр Андрійович змінив своє ставлення до мене і 20 років ми працювали у мирі і злагоді. Творчих суперечок у нас жодного разу не було. Розуміли одне одного з півслова. І що мені імпонувало найбільше, так це те, що він ніколи не правив мої матеріали. А двадцять з лишнім років тому читали й перечитували кожен рядок, носили в "літ", не доведи Господи, десь щось іде врозріз з офіційною думкою партії і уряду.
Зближало нас ще й те, що ми ніколи не починали свої програми з закликів до свят чи то з цитат чергового з'їзду партії.
Нас викликав головний редактор і суворо запитував:
- Ви знайомилися з останніми рішеннями?
- Якраз у нас на столі газети. Знайомимося.
- Чому ж немає цитат, закликів?
- Розумієте, у нас же художня редакція, і цитати мають логічно випливати, хай їх люди цитують.
- Добре, - згоджувався головний і відпускав нас з миром.
Я щиро вдячна своєму колишньому шефу Олександрові Шевченку, що на початку мого журналістського шляху він не примушував мене займатися офіціозом, а весь час ми були у творчому змаганні, хто знайде кращий сюжет, придумає кращу композицію, знайде інтригуючий початок і закінчить матеріал так, щоб він запав радіослухачам у душу.
На вогник до нашої редакції заходили письменники, що стали вже легендою: імпозантний і іронічний Тарас Рибас, веселий і дотепний Сергій Бугорков, поважний Микита Чернявський, уславлений і скромний Владислав Титов. На сторінках щотижневика "Над Луганню" відточували своє перо нині відомі письменники Луганщини - Григорій Половинко і Леонід Стрельник, Микола Ночовний і Микола Малахута, Ганна Гайворонська і Тетяна Литвинова.
Дебютували відомі нині співаки Віра Андріяненко, Володимир Самарцев, Володимир Савченко, Людмила Колесникова, Людмила Манасян.
Веселі і серйозні композиції читав Володимир Калашников. Разом з музикознавцем Євгенією Михальовою ми записували концерти симфонічного оркестру і виступи знаменитостей зі світовим ім'ям. Настійно зустрічалась я зі всіма зірками естради, що заїжджали до Луганська.
А прем'єри в театрах! Жодної ми не залишали поза увагою! Раз на місяць проводили радіофестивалі художньої самодіяльності. Виїжджали до району чи міста і протягом двох днів записували талановитих людей, які співали, грали, декламували. Дуже поважали вони, трохи побоюючись, нашого звукорежисера Олександра Писарєва, який по кілька разів примушував їх повторювати один і той же номер, поки не знаходив, на його думку, оптимальний варіант.
- Ви що, прийшли сюди на репетицію? - суворо критикував він їх. - Репетиції треба проводити раніше, а у нас запис - і це вам не іграшки.
- Зрозуміли, зрозуміли... - каялися аматори. І невтомно вже вкотре починали свій улюблений номер.
І що цікаво, ніхто не ображався, всі були ладні годинами не відходити від мікрофону.
А за лаштунками, поки йшли "творчі муки" на сцені, я невтомно брала інтерв'ю. І люди мені, як на духу перед священиком, щиросердно зізнавалися, чому вони грають, співають, декламують і навіщо це їм потрібно.
А мій геніальний шеф, "титан думки" (як його незмінно величав спочатку заслужений, а потім і народний артист України Володимир Калашников), зрозумівши, що я вже досить підкована для відряджень, більше зі мною по області не їздив.
- І в Луганську досить цікавих людей, - казав мені не раз. - А письменники з провінції і так, якщо треба буде, приїдуть. Це ж не вони мене, а я їх пропагую.
А ми з життєрадісним водієм Валерою Остапущенком і прискіпливим звукорежисером Олександром Писарєвим продовжували колесити Луганщиною, кожного року виявляючи все нові й нові народні таланти.
І дзвінкоголосо в ефір неслися радіофестивалі "Труд і пісня", "Великому подвигу славу співаємо", "Джерела народної творчості", "Барви рідного краю" тощо.
Аж тут прийшла перебудова... Ох, і цікаво ж стало жити! Подих перехоплює, що можеш писати, як думаєш, не вдаючися до "езопової мови". Рішуче критикувати недоліки, пропагувати сміливі ідеї і проекти.
Щоправда, як завжди, ми перегинали палку, кидаючись з однієї крайності в іншу.
- У вашій редакції цього тижня не було жодного критичного матеріалу! - суворо закидав нам головний редактор.
- Наступного тижня буде аж два, - запевняли ми.
І тут же писали їдкі фейлетони, організовували гострі сигнали, записували аналітичні програми типу "Як жити і вижити культурі?", як вирішувати у масштабі селища чи міста проблеми дозвілля, чому на концерти приходить мало глядачів, а письменники ніяк не можуть знайти пристойний "офіс"?
Проблеми, проблеми... Час іде, а більшість з них залишається. Одне радує і знаходить місце на сторінках "Над Луганню": всупереч негараздам і труднощам останнім часом концертні і театральні зали, вернісажі викликають все більшу цікавість, люди тягнуться до духовного і світлого.
Бували у нашій роботі і "проколи". У перший місяць шаленої "антиалкогольної кампанії" ми гаряче її підтримали і навіть створили у нашій облтелерадіокомпанії "Товариство боротьби за тверезий спосіб життя". Так ось, саме в той час дзвонять нашому голові комітету П.С.Осначу з обкому партії: "Включіть радіо! Тут така боротьба з "зеленим змієм", а ви..."
Включає шеф, а з ефіру голос Вахтанга Кікабідзе: "Я хочу, чтоб вином наполнялся бокал..."
Та з ким не бува, ми ж не спеціально. І завдяки такому контролю я досконально вивчила 16 тисяч записів нашої фонотеки, щоб не дай Бог щось крамольне не прозвучало.
Яка свобода зараз! Включай до передач що хочеш, а колись... Краще не згадувати. Це про погане. А хороше... чому б зараз не згадати. В тій же фонотеці завдяки нашим старанням збереглися унікальні записи майже усіх концертів народних артистів України Джульєтти Якубович, Віри Андріяненко, Володимира Самарцева, чудові пісні видатних співців радянського часу.
Ми можемо простежити, як грав наш симфонічний оркестр під керівництвом майже усіх диригентів, що працювали впродовж 55 років його існування. Можна послухати голоси Володимира Сосюри і Миколи Упеника, Владислава Титова і Юрія Єненка.
А потім настав час, коли мій оригінальний шеф Олександр Андрійович Шевченко, написавши і (що головніше) надрукувавши свої неперевершені твори про вовків та автобіографічне дослідження "Пан Шура" погодився (хоча й не дуже того хотів) піти на пенсію і засів за фундаментальні праці "Словник моєї дружини" і "Словник моєї доньки". А я очолила редакцію художнього мовлення обласного державного радіо. Журналіст Василь Нарижний, який до того працював у редакції інформації і писав про культуру і мистецтво, поступово позбавлявся інформаційних штампів: "товариш сказав" і "постановили", почав готувати цікаві програми для нашого престижного радіожурналу "Над Луганню".
Репортажі, інтерв'ю, радіонариси, художньо-публіцистичні композиції широко представляють мистецьке життя Луганщини. На його сторінках знаходять гідне місце роздуми і бесіди про соціально-етичні і мистецькі проблеми сьогодення, без вирішення яких розвиток літератури, народної творчості і культури взагалі немислимий.
В радіожурналі дебютують молоді талановиті митці і знайомлять зі своєю творчістю маститі письменники.
Вернісажі, прем'єри, творчі зустрічі завжди звучать в ефірі "по гарячих слідах".
Поети, музиканти, живописці -
ви -неофіти на своїй землі...
...І неземне, приземлене до відчаю,
незрозуміле за шлагбаумом часу,
розтерзане, забите, покалічене,
Хрестом карбує сонячну красу.
І разом зі своїми друзями: поетами, музикантами, живописцями, акторами, аматорами ми карбуємо літопис часу на сторінках нашого щотижневика "Над Луганню", радіолітопису культурного життя рідного краю.
У перші роки існування журналу редактори Анатолій Пащенко і Віктор Савченко, маючи гарячу підтримку технічного персоналу радіо, виходили, так би мовити, "живцем" у прямий ефір. І протягом 3-4 годин, без найменшого докору сумління, перекриваючи київські і московські програми, читали слухачам Луганщини вірші місцевих поетів, включали довжелезні сцени з вистав місцевих театрів і гастролерів; філармонійні солісти співали теж скільки їм заманеться.
- Так, хлопці, діло не піде, - сказав їм одного разу тодішній голова телерадіокомітету Петро Сергійович Оснач. І поставив за старшого талановитого журналіста і письменника-початківця, який на той час в своїй творчості розробляв жартівливу тему "смажених і живих вовків", Олександра Шевченка.
- Години в ефірі досить! - сказав новоспечений старший редактор. 30 хвилин тобі, Анатолію Михайловичу, на музику і художню самодіяльність, а 30 мені - на літературно-драматичні програми.
- Отож, у нас тепер драматичне мовлення, - констатував відомий жартівник Анатолій Пащенко. І додав: "Нельзя запрячь в одну телегу коня і трепетную лань".
- Зрозуміло, хто з нас кінь. Отож мені й доведеться тягти в основному редакційного воза, - віджартувався у відповідь йому Олесь.
Тягли-тягли художнього "воза", буваючи протягом року в багатьох кутках області, записуючи самодіяльність і місцевих літераторів, аж поки старший за віком Анатолій Михайлович Пащенко якось не сказав:
- А піду я, Сашко, на пенсію. Писатиму мемуари.
Років з півтора попрацювала в редакції відома поетеса Ольга Холошенко. "Годувала" радіослухачів виключно симфонічними і вокальними концертами. І її вільнолюбному письменницькому перу було замало тридцяти хвилин, ніяк її радіонариси не вміщалися в їх "прокрустове ложе".
- Та ну їх, ці передачі! - мовила якось спересердя Ольга Францівна і пішла на "вільні хліби" писати вірші і романи.
Два роки шукав знавець вовків і "сантехнік людських душ" О.Шевченко колегу у свою редакцію. Аж тут якось погожого жовтневого ранку викликає його головний редактор і знайомить з випускницею Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого.
- Дай їй завдання, може, підійде.
Це була я, Галина Піскун.
Не сподобалися ми один одному. З першого погляду.
Я йому здалася занадто елегантно-нарядною і зарозумілою. А він мені старим набундюченим очкариком (а було йому всього 40 з хвостиком).
І дав мені шеф складне завдання.
- Є у нас народна артистка України Джульєтта Якубович, яка щойно повернулася з гастролей по Сибіру і на БАМі, то візьміть у неї інтерв'ю, а то вона мені його давати не хоче.
Нема куди подітися, пішла я до філармонії. Так трапилося, що по дорозі забула, як же звуть ту артистку. Телефоную в редакцію: "Нагадайте, у кого я маю брати інтерв'ю". Олександр Андрійович дві хвилини мовчав: для нього було шоком, що хтось не знає народну артистку України Джульєтту Якубович. Йому було важко зрозуміти, що я лише починаю знайомитися з культурною елітою цього краю і знала лише одного Михайла Голубовича.
Інтерв'ю у "солов'я Донбасу" я все ж взяла, хоча й довелося вдатися до хитрощів, сказала, що я з газети"Молодогвардієць". Наполовину це було правдою, бо я тоді активно співробітничала з цією молодіжною газетою.
Отак я і потрапила до художньої редакції обласного державного радіо. Через два тижні Олександр Андрійович змінив своє ставлення до мене і 20 років ми працювали у мирі і злагоді. Творчих суперечок у нас жодного разу не було. Розуміли одне одного з півслова. І що мені імпонувало найбільше, так це те, що він ніколи не правив мої матеріали. А двадцять з лишнім років тому читали й перечитували кожен рядок, носили в "літ", не доведи Господи, десь щось іде врозріз з офіційною думкою партії і уряду.
Зближало нас ще й те, що ми ніколи не починали свої програми з закликів до свят чи то з цитат чергового з'їзду партії.
Нас викликав головний редактор і суворо запитував:
- Ви знайомилися з останніми рішеннями?
- Якраз у нас на столі газети. Знайомимося.
- Чому ж немає цитат, закликів?
- Розумієте, у нас же художня редакція, і цитати мають логічно випливати, хай їх люди цитують.
- Добре, - згоджувався головний і відпускав нас з миром.
Я щиро вдячна своєму колишньому шефу Олександрові Шевченку, що на початку мого журналістського шляху він не примушував мене займатися офіціозом, а весь час ми були у творчому змаганні, хто знайде кращий сюжет, придумає кращу композицію, знайде інтригуючий початок і закінчить матеріал так, щоб він запав радіослухачам у душу.
На вогник до нашої редакції заходили письменники, що стали вже легендою: імпозантний і іронічний Тарас Рибас, веселий і дотепний Сергій Бугорков, поважний Микита Чернявський, уславлений і скромний Владислав Титов. На сторінках щотижневика "Над Луганню" відточували своє перо нині відомі письменники Луганщини - Григорій Половинко і Леонід Стрельник, Микола Ночовний і Микола Малахута, Ганна Гайворонська і Тетяна Литвинова.
Дебютували відомі нині співаки Віра Андріяненко, Володимир Самарцев, Володимир Савченко, Людмила Колесникова, Людмила Манасян.
Веселі і серйозні композиції читав Володимир Калашников. Разом з музикознавцем Євгенією Михальовою ми записували концерти симфонічного оркестру і виступи знаменитостей зі світовим ім'ям. Настійно зустрічалась я зі всіма зірками естради, що заїжджали до Луганська.
А прем'єри в театрах! Жодної ми не залишали поза увагою! Раз на місяць проводили радіофестивалі художньої самодіяльності. Виїжджали до району чи міста і протягом двох днів записували талановитих людей, які співали, грали, декламували. Дуже поважали вони, трохи побоюючись, нашого звукорежисера Олександра Писарєва, який по кілька разів примушував їх повторювати один і той же номер, поки не знаходив, на його думку, оптимальний варіант.
- Ви що, прийшли сюди на репетицію? - суворо критикував він їх. - Репетиції треба проводити раніше, а у нас запис - і це вам не іграшки.
- Зрозуміли, зрозуміли... - каялися аматори. І невтомно вже вкотре починали свій улюблений номер.
І що цікаво, ніхто не ображався, всі були ладні годинами не відходити від мікрофону.
А за лаштунками, поки йшли "творчі муки" на сцені, я невтомно брала інтерв'ю. І люди мені, як на духу перед священиком, щиросердно зізнавалися, чому вони грають, співають, декламують і навіщо це їм потрібно.
А мій геніальний шеф, "титан думки" (як його незмінно величав спочатку заслужений, а потім і народний артист України Володимир Калашников), зрозумівши, що я вже досить підкована для відряджень, більше зі мною по області не їздив.
- І в Луганську досить цікавих людей, - казав мені не раз. - А письменники з провінції і так, якщо треба буде, приїдуть. Це ж не вони мене, а я їх пропагую.
А ми з життєрадісним водієм Валерою Остапущенком і прискіпливим звукорежисером Олександром Писарєвим продовжували колесити Луганщиною, кожного року виявляючи все нові й нові народні таланти.
І дзвінкоголосо в ефір неслися радіофестивалі "Труд і пісня", "Великому подвигу славу співаємо", "Джерела народної творчості", "Барви рідного краю" тощо.
Аж тут прийшла перебудова... Ох, і цікаво ж стало жити! Подих перехоплює, що можеш писати, як думаєш, не вдаючися до "езопової мови". Рішуче критикувати недоліки, пропагувати сміливі ідеї і проекти.
Щоправда, як завжди, ми перегинали палку, кидаючись з однієї крайності в іншу.
- У вашій редакції цього тижня не було жодного критичного матеріалу! - суворо закидав нам головний редактор.
- Наступного тижня буде аж два, - запевняли ми.
І тут же писали їдкі фейлетони, організовували гострі сигнали, записували аналітичні програми типу "Як жити і вижити культурі?", як вирішувати у масштабі селища чи міста проблеми дозвілля, чому на концерти приходить мало глядачів, а письменники ніяк не можуть знайти пристойний "офіс"?
Проблеми, проблеми... Час іде, а більшість з них залишається. Одне радує і знаходить місце на сторінках "Над Луганню": всупереч негараздам і труднощам останнім часом концертні і театральні зали, вернісажі викликають все більшу цікавість, люди тягнуться до духовного і світлого.
Бували у нашій роботі і "проколи". У перший місяць шаленої "антиалкогольної кампанії" ми гаряче її підтримали і навіть створили у нашій облтелерадіокомпанії "Товариство боротьби за тверезий спосіб життя". Так ось, саме в той час дзвонять нашому голові комітету П.С.Осначу з обкому партії: "Включіть радіо! Тут така боротьба з "зеленим змієм", а ви..."
Включає шеф, а з ефіру голос Вахтанга Кікабідзе: "Я хочу, чтоб вином наполнялся бокал..."
Та з ким не бува, ми ж не спеціально. І завдяки такому контролю я досконально вивчила 16 тисяч записів нашої фонотеки, щоб не дай Бог щось крамольне не прозвучало.
Яка свобода зараз! Включай до передач що хочеш, а колись... Краще не згадувати. Це про погане. А хороше... чому б зараз не згадати. В тій же фонотеці завдяки нашим старанням збереглися унікальні записи майже усіх концертів народних артистів України Джульєтти Якубович, Віри Андріяненко, Володимира Самарцева, чудові пісні видатних співців радянського часу.
Ми можемо простежити, як грав наш симфонічний оркестр під керівництвом майже усіх диригентів, що працювали впродовж 55 років його існування. Можна послухати голоси Володимира Сосюри і Миколи Упеника, Владислава Титова і Юрія Єненка.
А потім настав час, коли мій оригінальний шеф Олександр Андрійович Шевченко, написавши і (що головніше) надрукувавши свої неперевершені твори про вовків та автобіографічне дослідження "Пан Шура" погодився (хоча й не дуже того хотів) піти на пенсію і засів за фундаментальні праці "Словник моєї дружини" і "Словник моєї доньки". А я очолила редакцію художнього мовлення обласного державного радіо. Журналіст Василь Нарижний, який до того працював у редакції інформації і писав про культуру і мистецтво, поступово позбавлявся інформаційних штампів: "товариш сказав" і "постановили", почав готувати цікаві програми для нашого престижного радіожурналу "Над Луганню".
Репортажі, інтерв'ю, радіонариси, художньо-публіцистичні композиції широко представляють мистецьке життя Луганщини. На його сторінках знаходять гідне місце роздуми і бесіди про соціально-етичні і мистецькі проблеми сьогодення, без вирішення яких розвиток літератури, народної творчості і культури взагалі немислимий.
В радіожурналі дебютують молоді талановиті митці і знайомлять зі своєю творчістю маститі письменники.
Вернісажі, прем'єри, творчі зустрічі завжди звучать в ефірі "по гарячих слідах".
Поети, музиканти, живописці -
ви -неофіти на своїй землі...
...І неземне, приземлене до відчаю,
незрозуміле за шлагбаумом часу,
розтерзане, забите, покалічене,
Хрестом карбує сонячну красу.
І разом зі своїми друзями: поетами, музикантами, живописцями, акторами, аматорами ми карбуємо літопис часу на сторінках нашого щотижневика "Над Луганню", радіолітопису культурного життя рідного краю.