Частина 03
ДУША КОЛЕКТИВУ
Володимир Малявський, старший редактор обласного радіо.
Анатолія Михайловича Пащенка по праву вважають одним з фундаторів Луганського обласного радіо. Колишній фронтовик, який має майже півтора десятка нагород, колишній артист Луганського українського музично-драматичного театру, що талановито втілював образи своїх сценічних героїв, він більшу частину свого життя віддав радіожурналістиці і, зокрема, музичному мовленню. А ще був він і першим радіоказкарем. Дітлахи тієї пори і дорослі часто згадують "Дідуся Бай-бай".
Це тільки на перший погляд здається, ніби редактор музичних передач - це так собі... музика, чудові мелодії, суцільне задовлення. Але перш за все - це важка, непомітна і дуже відповідальна чорнова робота.
Пригадав Анатолій Михайлович такий епізод. Було це десь наприкінці 50-х. Підготували якось концерт грузинської пісні. Видали в ефір. Не минуло й півгодини - підлітає на Ленінську (радіокомітет тоді там був ) машина з людьми в цивільному. Що таке? Мене викликають на "килим".
- Ви що там пісні про Берію даєте?
- Якого Берію? - питаю спантеличенно.
- Покажіть матеріал.
Подаю - залітований, підписаний цензорами.
- Тепер плівку поставте.
А вони з собою якогось грузина привезли. Прослухав він пісню, вже не пам'ятаю, яку саме. А в ній приспів був приблизно такий: "Ла-ла-берія, ла-ла-берія..." Грузин і каже: "Эта нэт, эта про любов, дружба и цветы".
Ну, це так, один з курйозів. Але приємного було більше.
Народився Анатолій Михайлович у невеличкому містечку Павлович. До речі, воно згадується в "Чорній раді" у Куліша, у Старицького в "Богдані Хмельницькому". Це містечко на Житомирщині було 19-м полком козацького війська Богдана Хмельницькогою. В тій церкві, де колись вінчали Богдана, охрестили і Анатолія Михайловича. Як він з посмішкою пригадує: "Вдачно так склалося. Оце мені і допомагало. І навіть коли в німецькому концтаборі був, ті згадки про красу рідного села неодноразово виручали в скрутні часи і дні. А ще природнє почуття гумору, бо без нього важко людині".
На запитання, скільки ж він років у журналістиці, у відповідь - знов посмішка.
- Що таке роки? Пригадуєте арабське прислів'я: "Час до сорока йде дуже повільно, а після сорока котиться, наче з гори". Я можу лише сказати словами Маяковського: "Мне и рубля не накопили строчки". Так і мені, але, як співає Кікабідзе - "Мои года, мое богатство". А ще моє головне багатство - то моя донька.
Головне - не роки, - задумливо веде далі Анатолій Михайлович.- Головне - настрій, з яким ішов на роботу. А коли хочеться йти - значить, ти знайшов себе. Це те, що тобі потрібно... А скільки ж таких, що тягнуть лямку.
На запитання, що б він побажав молодим журналістам, зокрема, працівникам радіо, А.Пащенко відповідає:
- Найперше - любити свою справу. Якщо цього немає - іди шукай собі іншу дорогу. По-друге - відповідально ставитися до справи. Якщо ти з мікрофоном - поважай ту людину, з якою розмовляєш, якою б вона не була. Вмій її розкрити. Я накручував, бувало, до двох, трьох кілометрів плівки, з якої потім брав зовсім небагато, але те, що треба, те, що, як кажуть, "в яблучко". І ще - робіть людям добро. Це істина стара, та не старіюча.
- Прожив я багато років. Але, хочете - вірте, хочете - ні, в мене не було ворогів. Може, коли кому щось було і не до вподоби, може, хтось сердився, але це тривало день, два - не більше. Протягом свого життя я стільки хильнув лиха, (війна, полон, канцтабори, втечі та інше), тож знаю напевне: якщо людині зробив щось добре, приємне - і самому буде добре.
Анатолій Михайлович Пащенко був, як мовиться, душею нашого колективу. Людина добра, душевна , працьовита, здібний редактор, дотепний журналіст. За його мудрі слова і добрі діла до нього всі линули душею.
Це тільки на перший погляд здається, ніби редактор музичних передач - це так собі... музика, чудові мелодії, суцільне задовлення. Але перш за все - це важка, непомітна і дуже відповідальна чорнова робота.
Пригадав Анатолій Михайлович такий епізод. Було це десь наприкінці 50-х. Підготували якось концерт грузинської пісні. Видали в ефір. Не минуло й півгодини - підлітає на Ленінську (радіокомітет тоді там був ) машина з людьми в цивільному. Що таке? Мене викликають на "килим".
- Ви що там пісні про Берію даєте?
- Якого Берію? - питаю спантеличенно.
- Покажіть матеріал.
Подаю - залітований, підписаний цензорами.
- Тепер плівку поставте.
А вони з собою якогось грузина привезли. Прослухав він пісню, вже не пам'ятаю, яку саме. А в ній приспів був приблизно такий: "Ла-ла-берія, ла-ла-берія..." Грузин і каже: "Эта нэт, эта про любов, дружба и цветы".
Ну, це так, один з курйозів. Але приємного було більше.
Народився Анатолій Михайлович у невеличкому містечку Павлович. До речі, воно згадується в "Чорній раді" у Куліша, у Старицького в "Богдані Хмельницькому". Це містечко на Житомирщині було 19-м полком козацького війська Богдана Хмельницькогою. В тій церкві, де колись вінчали Богдана, охрестили і Анатолія Михайловича. Як він з посмішкою пригадує: "Вдачно так склалося. Оце мені і допомагало. І навіть коли в німецькому концтаборі був, ті згадки про красу рідного села неодноразово виручали в скрутні часи і дні. А ще природнє почуття гумору, бо без нього важко людині".
На запитання, скільки ж він років у журналістиці, у відповідь - знов посмішка.
- Що таке роки? Пригадуєте арабське прислів'я: "Час до сорока йде дуже повільно, а після сорока котиться, наче з гори". Я можу лише сказати словами Маяковського: "Мне и рубля не накопили строчки". Так і мені, але, як співає Кікабідзе - "Мои года, мое богатство". А ще моє головне багатство - то моя донька.
Головне - не роки, - задумливо веде далі Анатолій Михайлович.- Головне - настрій, з яким ішов на роботу. А коли хочеться йти - значить, ти знайшов себе. Це те, що тобі потрібно... А скільки ж таких, що тягнуть лямку.
На запитання, що б він побажав молодим журналістам, зокрема, працівникам радіо, А.Пащенко відповідає:
- Найперше - любити свою справу. Якщо цього немає - іди шукай собі іншу дорогу. По-друге - відповідально ставитися до справи. Якщо ти з мікрофоном - поважай ту людину, з якою розмовляєш, якою б вона не була. Вмій її розкрити. Я накручував, бувало, до двох, трьох кілометрів плівки, з якої потім брав зовсім небагато, але те, що треба, те, що, як кажуть, "в яблучко". І ще - робіть людям добро. Це істина стара, та не старіюча.
- Прожив я багато років. Але, хочете - вірте, хочете - ні, в мене не було ворогів. Може, коли кому щось було і не до вподоби, може, хтось сердився, але це тривало день, два - не більше. Протягом свого життя я стільки хильнув лиха, (війна, полон, канцтабори, втечі та інше), тож знаю напевне: якщо людині зробив щось добре, приємне - і самому буде добре.
Анатолій Михайлович Пащенко був, як мовиться, душею нашого колективу. Людина добра, душевна , працьовита, здібний редактор, дотепний журналіст. За його мудрі слова і добрі діла до нього всі линули душею.