Частина 04
АЛЬТЕРНАТИВИ НЕМАЄ
Людмила Медведєва, колишній ст.редактор ТБ, нині викладач Східноукраїнського Національного університету
З Олександром Вихровим я пропрацювала на обласному телебаченні більше 20 років. Знайомі ж були набагато раніше. Спершу заочно - бо в 60-і роки телеведучий був для нас, пересічних глядачів, бажаним гостем в домі і в той же час - особистістю неповторною і недосяжною. А редактор молодіжних програм Сашко Вихров навіть серед своїх колег виділявся неординарністю. Не випадково я й сьогодні добре пам'ятаю одну з його перших програм.
З місця, де народжувався рекорд
То був час розквіту нашої області, епоха Володимира Васильовича Шевченка. Ми добре знали імена своїх героїв. Про одного з них, шахтарського бригадира Олександа Силкіна, розповідала молодіжна передача. Журналіст Олександр Вихров вів репортаж з шахти, де очікувалось народження нового рекорду. Вихров першим поздоровив Силкіна, вручив йому квіти. Зустріч була щирою і теплою.
В ті роки країну захопила хвиля КВК. Веселі, кмітливі і винахідливі з'явилися, певне, в кожному населеному пункті, в кожному колективі. Не відставав і Луганськ, а постійним ведучим на турнірах були диктор телебачення Валентина Позднякова і журналіст Олександр Вихров.
Всі знали - вони подружжя
Неможливо було не милуватися цією чудовою парою. Звичайно, всі знали - вони подружжя. І хоча поняття "диктор" і "зірка" в ті роки були синонімами, Олександра ніяк не можна було вважати просто чоловіком "телезірки". В цьому дуеті в кожного була своя гідна роль. А разом вони були тим, що однозначно зветься щасливою сім'єю.
Він увів мене в храм
Так сталося, що Саша якоюсь мірою вплинув і на мій прихід на телебачення. Після закінчення факультету журналістики я працювала редактором заводської багатотиражки. Якось у кабінеті задзвонив телефон і впевнений чоловічий голос сказав:
- Людмила, ви стоїте? Так сядьте і міцно тримайтесь за стілець. Я маю до вас пропозицію.
І запропонував зайняти на телебаченні його місце, тому що переходив в іншу редакцію. Ми кілька разів зустрічалися. Саша роз'яснював мені, що таке сценарій, що таке "відеоряд" і "аудіоряд". Я підготувала кілька сюжетів. Але перейти на телебачення в той час так і не наважилася. Будинок на Демьохіна, 25 здавався мені справжнім храмом, входити до якого могли лише посвячені. Я себе такою не вважала. До речі, таке ставлення до студії, як до святині, було притаманне і майже всім телевізійникам, точніше їх першому поколінню, в тому числі і подружжю Вихров-Позднякова.
Пізніше, коли я все ж вирішила реалізувати посіяну Вихровим ідею, прийшовши на телебачення, я не раз переконувалась у цьому.
Розлучившись, повертався
Творчий шлях Олександра Вихрова з певних причин був непростим. Він на якийсь час розлучався з телебаченням, тоді знову повертався, займався і інформацією, і економічною та соціальною проблематикою, і спортом. Міг працювати в будь-якому жанрі, брався за різні теми.
Не можна сказати, що у нього був легкий характер. В роботі він завжди ставив високу планку для себе і всієї творчої групи, оскільки створення передачі - справа колективна. Не всі колеги приймали його максималізм, категоричність, вимогливість, жорсткість оцінок. І тоді він не скупився на "компліменти". На нього ображалися, з ним боялися працювати, але поважали - без сумніву.
Союз імпровізації з непередбаченістю
Він був майстром імпровізації. Якось зізнався мені, що ніколи не знає, якими словами почне передачу. Та включалися камери - і слова нібито народжувались самі собою.
Не можу сказати, що я поділяла цей метод. З моєї точки зору, до кожної передачі, кожного інтерв'ю треба серйозно готуватись, враховувати всі можливі варіанти розгортання події чи діалогу.
А втім впевнена: Сашко трошки лукавив, говорячи про свою схильність до експромту. Я не один раз заставала його в кабінеті за столом, на якому не було навіть аркуша паперу. Він годинами сидів так, не реагуючи на оточення. І коли я якось на летучці заявила, що головна робота для журналіста - думати, він підтримав мене першим.
Взагалі, точки зору у нас часто співпадали. На жаль, не завжди. Пам'ятаю одну з найсерйозніших програм - телемарафон "Відлуння Чорнобиля". То був квітень 1991 року. Ще не розвалився Союз, не досягла занепаду економіка і у людей не притупилося почуття жалю і співчуття. Вихров разом з колегами взявся тоді за зовсім нову для нього форму творчості - підготовку дванадцятигодинної найскладнішої передачі, в якій синтезувались документальність, публіцистика найвищого класу, музичні програми, відеосюжети, інтерв'ю відомих людей і зовсім непередбачувані виступи безіменних наших співгромадян, що відгукувались на чуже лихо.
Унікально, складно - 12 годин імпровізації
Олександр задумав надзвичайно складну, унікальну програму. Він з оператором поїхали до Москви, зустрілися з міністрами, відомими артистами, музикантами, журналістами. А мені Сашко запропонував разом з ним вести марафон.
Намагаючись не набридати, я періодично нагадувала йому, що хотіла б подивитись сценарій. Та він то виїздив на зйомки, то сидів занурений у свої думки. І я розуміла - поки що не до сценарію. Підготовка передачі йшла повним ходом. Працював весь колектив, відзнімалися сюжети, записувалися фонограми, споруджувалось оформлення ... А на столі у ініціаторів так і не з'являлися хоча б якісь ознаки сценарію.
Напередодні передачі я не витримала і поставила, як кажуть, питання руба. У відповідь на мою вимогу колега пред'явив мені четвертинку паперового аркуша, на якому були якісь таємничі позначки.
- І це все? - з жахом спитала я.
У відповідь почула, що не любить він, журналіст Вихров, метр обласного телебачення, майстер публіцистики, писати будь що.
Так що на 12 годин роботи в прямому ефірі доведеться мені прийняти його метод імпровізації!
Не забудемо авторів "Відлуння Чорнобиля"
Невже відтоді минуло 10 років? Як зараз пам'ятаю: молебень перед початком марафону, оркестрову увертюру, наш з Олександром вихід на сцену, напружені обличчя чорнобильців, зворушливі слова людей, що принесли їм допомогу - свої збереження.
На одному диханні летіла година за годиною прямого ефіру. В середині передачі, поки йшов концертний номер, я підійшла до Сашка і запропонувала: "Піди відпочинь".
- Я відпочиваю.
І таке задоволення було на його обличі. То було почуття майстра, що добре виконав свою справу і задоволений її результатом.
Гадаю, зараз можна з певністю сказати, що марафон "Відлуння Чорнобиля" був найбільш значущою роботою Луганського обласного державного телебачення з часу його створення і понині. Не забудемо ж імена його авторів. І серед них - Олександра Вихрова.
Він шукав альтернативу рутинності, обмеженості
Його останнім дітищем була публіцистична програма "Альтернатива". Кожного понеділка в один і той же час він з'являвся на екрані зі словами "Сьогодні - наш з вами день". А завершував передачу оптимістичною фразою "Ще не вечір"...
Його гістьми були керівники підприємств і діячі мистецтва, політики і вчені. Із своєю "Альтернативою" він з'являвся на шахті й у фермерському господарстві, знімав на вулицях міста і в офіційних установах. І навіть сидячи в простому возі, запряженому кіньми. В нашому безпросвітньому житті він шукав альтернативу рутинності, тупості і обмеженості. У своїх пошуках він робив ставку на яскравих, впевнених у собі людей. І знаходив таких. Хоча участь в його передачах була справжнім іспитом. Непросто було витримати без підготовки його прямі, гострі, безпощадні запитання. Іноді вони шокували співбесідника, і розмова не виходила. Але які дивовижні повороти набувала тема, якщо герой передачі не тушувався під його тиском і розкривав свій інтелектуальний потенціал, викликаючи у глядачів роздуми над непростим нашим життям-буттям! У такі хвилини і ведучого захльостувала хвиля дотепності, доброзичливості. Він з задоволенням слухав співбесідника, всім своїм виглядом демонструючи: "Ось які люди у нас є!"
Якось, завершуючи передачу, він не вимовив звичного "Ще не вечір", а потім зайшов до мене і повідомив коротко: "Я лягаю в лікарню. Треба пройти обстеження. Тобі про це кажу першій".
Я засмучено похилила голову: "Розумію, Сашо".
Та було в цій ситуації щось таке, що примушувало серце стискатись від болю.
Ми бачились востаннє. Він знав свою недугу.
Де сьогодні душа його літає?
Є в роботі тележурналістів якийсь парадокс. Тижнями, місяцями іноді думаєш над передачею, пишеш, знімаєш, мучишся. І от вона вийшла в ефір! І все... Нерідко слід її залишається лише на касеті з власного архіву. От вже не перший рік Олександра Вихрова немає серед нас. Немає і його "Альтернативи", вибухової, часом шокуючої. Та й йому самому альтернативи немає.
Якось Саша розповів мені, що дід його був священиком і православ'я увійшло в його життя з дитинства. Незвичайно зворушливо поділився своїми уявленнями про те, куди переселяється душа людини після смерті. Він вірив в безсмертя...
Де сьогодні душа його літає?
З місця, де народжувався рекорд
То був час розквіту нашої області, епоха Володимира Васильовича Шевченка. Ми добре знали імена своїх героїв. Про одного з них, шахтарського бригадира Олександа Силкіна, розповідала молодіжна передача. Журналіст Олександр Вихров вів репортаж з шахти, де очікувалось народження нового рекорду. Вихров першим поздоровив Силкіна, вручив йому квіти. Зустріч була щирою і теплою.
В ті роки країну захопила хвиля КВК. Веселі, кмітливі і винахідливі з'явилися, певне, в кожному населеному пункті, в кожному колективі. Не відставав і Луганськ, а постійним ведучим на турнірах були диктор телебачення Валентина Позднякова і журналіст Олександр Вихров.
Всі знали - вони подружжя
Неможливо було не милуватися цією чудовою парою. Звичайно, всі знали - вони подружжя. І хоча поняття "диктор" і "зірка" в ті роки були синонімами, Олександра ніяк не можна було вважати просто чоловіком "телезірки". В цьому дуеті в кожного була своя гідна роль. А разом вони були тим, що однозначно зветься щасливою сім'єю.
Він увів мене в храм
Так сталося, що Саша якоюсь мірою вплинув і на мій прихід на телебачення. Після закінчення факультету журналістики я працювала редактором заводської багатотиражки. Якось у кабінеті задзвонив телефон і впевнений чоловічий голос сказав:
- Людмила, ви стоїте? Так сядьте і міцно тримайтесь за стілець. Я маю до вас пропозицію.
І запропонував зайняти на телебаченні його місце, тому що переходив в іншу редакцію. Ми кілька разів зустрічалися. Саша роз'яснював мені, що таке сценарій, що таке "відеоряд" і "аудіоряд". Я підготувала кілька сюжетів. Але перейти на телебачення в той час так і не наважилася. Будинок на Демьохіна, 25 здавався мені справжнім храмом, входити до якого могли лише посвячені. Я себе такою не вважала. До речі, таке ставлення до студії, як до святині, було притаманне і майже всім телевізійникам, точніше їх першому поколінню, в тому числі і подружжю Вихров-Позднякова.
Пізніше, коли я все ж вирішила реалізувати посіяну Вихровим ідею, прийшовши на телебачення, я не раз переконувалась у цьому.
Розлучившись, повертався
Творчий шлях Олександра Вихрова з певних причин був непростим. Він на якийсь час розлучався з телебаченням, тоді знову повертався, займався і інформацією, і економічною та соціальною проблематикою, і спортом. Міг працювати в будь-якому жанрі, брався за різні теми.
Не можна сказати, що у нього був легкий характер. В роботі він завжди ставив високу планку для себе і всієї творчої групи, оскільки створення передачі - справа колективна. Не всі колеги приймали його максималізм, категоричність, вимогливість, жорсткість оцінок. І тоді він не скупився на "компліменти". На нього ображалися, з ним боялися працювати, але поважали - без сумніву.
Союз імпровізації з непередбаченістю
Він був майстром імпровізації. Якось зізнався мені, що ніколи не знає, якими словами почне передачу. Та включалися камери - і слова нібито народжувались самі собою.
Не можу сказати, що я поділяла цей метод. З моєї точки зору, до кожної передачі, кожного інтерв'ю треба серйозно готуватись, враховувати всі можливі варіанти розгортання події чи діалогу.
А втім впевнена: Сашко трошки лукавив, говорячи про свою схильність до експромту. Я не один раз заставала його в кабінеті за столом, на якому не було навіть аркуша паперу. Він годинами сидів так, не реагуючи на оточення. І коли я якось на летучці заявила, що головна робота для журналіста - думати, він підтримав мене першим.
Взагалі, точки зору у нас часто співпадали. На жаль, не завжди. Пам'ятаю одну з найсерйозніших програм - телемарафон "Відлуння Чорнобиля". То був квітень 1991 року. Ще не розвалився Союз, не досягла занепаду економіка і у людей не притупилося почуття жалю і співчуття. Вихров разом з колегами взявся тоді за зовсім нову для нього форму творчості - підготовку дванадцятигодинної найскладнішої передачі, в якій синтезувались документальність, публіцистика найвищого класу, музичні програми, відеосюжети, інтерв'ю відомих людей і зовсім непередбачувані виступи безіменних наших співгромадян, що відгукувались на чуже лихо.
Унікально, складно - 12 годин імпровізації
Олександр задумав надзвичайно складну, унікальну програму. Він з оператором поїхали до Москви, зустрілися з міністрами, відомими артистами, музикантами, журналістами. А мені Сашко запропонував разом з ним вести марафон.
Намагаючись не набридати, я періодично нагадувала йому, що хотіла б подивитись сценарій. Та він то виїздив на зйомки, то сидів занурений у свої думки. І я розуміла - поки що не до сценарію. Підготовка передачі йшла повним ходом. Працював весь колектив, відзнімалися сюжети, записувалися фонограми, споруджувалось оформлення ... А на столі у ініціаторів так і не з'являлися хоча б якісь ознаки сценарію.
Напередодні передачі я не витримала і поставила, як кажуть, питання руба. У відповідь на мою вимогу колега пред'явив мені четвертинку паперового аркуша, на якому були якісь таємничі позначки.
- І це все? - з жахом спитала я.
У відповідь почула, що не любить він, журналіст Вихров, метр обласного телебачення, майстер публіцистики, писати будь що.
Так що на 12 годин роботи в прямому ефірі доведеться мені прийняти його метод імпровізації!
Не забудемо авторів "Відлуння Чорнобиля"
Невже відтоді минуло 10 років? Як зараз пам'ятаю: молебень перед початком марафону, оркестрову увертюру, наш з Олександром вихід на сцену, напружені обличчя чорнобильців, зворушливі слова людей, що принесли їм допомогу - свої збереження.
На одному диханні летіла година за годиною прямого ефіру. В середині передачі, поки йшов концертний номер, я підійшла до Сашка і запропонувала: "Піди відпочинь".
- Я відпочиваю.
І таке задоволення було на його обличі. То було почуття майстра, що добре виконав свою справу і задоволений її результатом.
Гадаю, зараз можна з певністю сказати, що марафон "Відлуння Чорнобиля" був найбільш значущою роботою Луганського обласного державного телебачення з часу його створення і понині. Не забудемо ж імена його авторів. І серед них - Олександра Вихрова.
Він шукав альтернативу рутинності, обмеженості
Його останнім дітищем була публіцистична програма "Альтернатива". Кожного понеділка в один і той же час він з'являвся на екрані зі словами "Сьогодні - наш з вами день". А завершував передачу оптимістичною фразою "Ще не вечір"...
Його гістьми були керівники підприємств і діячі мистецтва, політики і вчені. Із своєю "Альтернативою" він з'являвся на шахті й у фермерському господарстві, знімав на вулицях міста і в офіційних установах. І навіть сидячи в простому возі, запряженому кіньми. В нашому безпросвітньому житті він шукав альтернативу рутинності, тупості і обмеженості. У своїх пошуках він робив ставку на яскравих, впевнених у собі людей. І знаходив таких. Хоча участь в його передачах була справжнім іспитом. Непросто було витримати без підготовки його прямі, гострі, безпощадні запитання. Іноді вони шокували співбесідника, і розмова не виходила. Але які дивовижні повороти набувала тема, якщо герой передачі не тушувався під його тиском і розкривав свій інтелектуальний потенціал, викликаючи у глядачів роздуми над непростим нашим життям-буттям! У такі хвилини і ведучого захльостувала хвиля дотепності, доброзичливості. Він з задоволенням слухав співбесідника, всім своїм виглядом демонструючи: "Ось які люди у нас є!"
Якось, завершуючи передачу, він не вимовив звичного "Ще не вечір", а потім зайшов до мене і повідомив коротко: "Я лягаю в лікарню. Треба пройти обстеження. Тобі про це кажу першій".
Я засмучено похилила голову: "Розумію, Сашо".
Та було в цій ситуації щось таке, що примушувало серце стискатись від болю.
Ми бачились востаннє. Він знав свою недугу.
Де сьогодні душа його літає?
Є в роботі тележурналістів якийсь парадокс. Тижнями, місяцями іноді думаєш над передачею, пишеш, знімаєш, мучишся. І от вона вийшла в ефір! І все... Нерідко слід її залишається лише на касеті з власного архіву. От вже не перший рік Олександра Вихрова немає серед нас. Немає і його "Альтернативи", вибухової, часом шокуючої. Та й йому самому альтернативи немає.
Якось Саша розповів мені, що дід його був священиком і православ'я увійшло в його життя з дитинства. Незвичайно зворушливо поділився своїми уявленнями про те, куди переселяється душа людини після смерті. Він вірив в безсмертя...
Де сьогодні душа його літає?