Частина 04
БАГАТСТВО СВІТЛАНИ БОНДАРЄВОЇ
Алла Копанєва, головний редактор обласного державного радіо
На опалених вогнем шляхах Великої Вітчизняної зустрілись двоє. Вона - красуня Ганночка. Він - Василь, в якого у вирі війни пропала сім'я, що мешкала в багатостраждальній Білорусії. Фронтове кохання було ніжним та нетривалим. Ганну, що очікувала появлення первістка, відправили додому в Луганську область, а Василь залишився воювати.
Та доля розпорядилася так, що у Василя знайшлася його перша сім'я - дружина і троє дітлахів, а у Ганни в перші місяці після Перемоги народилась донька. За бажанням свого коханого мати назвала свою блакитнооку білявку Світланою.
Коли дівчині виповнилося 15 років, вона вирішила розшукати свого батька. Надіслала в одну з білоруських газет листа, в якому розповіла історію фронтового кохання мами й просила допомогти їй зустрітися з батьком Василем Геращенком. В 61-му році одержала відповідь. Журналістка однієї з місцевих газет повідомила Світлані адресу людини, яка її цікавила. Зустріч з батьком зародила в серці юної дівчини незгасну любов і повагу до професії журналіста, покликаного робити людям добро.
Відтоді й почала Світлана своє вперте входження в журналістику. Вже в 17 років була зарахована літпрацівником заводської багатотиражки "Октябрьский гудок". Потім було обласне радіо. А коли чоловік її був відряджений у Монгольську Народну Республіку, Світлана Василівна зміряла всі безмежні монгольські степи з рідкими юртовими поселеннями тваринників-аратів як спецкор газети "Новости Монголии" і часопису "Монголия".
Після повернення на Батьківщину Світлана Бондарєва працює на радіо, звідки і виїжджала у МНР. А до цього були: обком комсомолу, бюро міжнародного туризму "Супутник". І всюди запам'ятали її невтримну енергію, молодечий запал, життєрадісність і людяність. Саме в цьому - головне багатство журналістки.
Ось що про Світлану Василівну розповідають ті, хто не один десяток років працював поряд з нею.
Микола Іванович Кузнєцов, головний редактор радіо.
25 років тому мені запропонували їхати на навчання, та невблаганний керівник вимагав назвати заміну. Природньо, я відразу ж запропонував Світлану Бондарєву, з якою до того майже два роки працював у обкомі комсомолу. Чому її?
По-перше. На той час вона вже закінчила факультет журналістики Ростовського держуніверситету. Та не це головне. Мені імпонувала її безкорисливість, порядність, чисто журналістська хватка в роботі і велике бажання допомагати людям. І в тому, що вже більш чверті віку Світлана Василівна - наш колега, я не жалкую і ніколи не жалкуватиму.
Наталія Тестешнікова, оператор магнітного запису і постійний співавтор передач Світлани Бондарєвої на запитання, як працювалося з нею, відповіла:
- Не можу сказати, що дуже легко. Людина вона надто емоційна. Тому працювати з нею і легко, і водночас складно: емоції захльостують. Монтувати її передачі дуже непросто, але інтерес до того, про що і як вона розповідає, переважають. Вона не прагне говорити за текстом, все у неї дуже природньо. Улюблені її передачі - про людей праці, ветеранів, літніх людей і дітей. Це найнезахищенішi верстви населення. Їх вона і любить, і говорить про них завжди з такою теплотою, що іноді дивуєшся: де в неї береться стільки того тепла, яке передається її слухачам?
Валентина Кушніренко, старший редактор.
Світлану Бондарєву без усякого перебільшення й іронії можна назвати народним журналістом Луганщини. Опрацьовуючи редакційну пошту, я бачила, як після кожної суботньої "Панорами" йде потік листів. Люди пишуть їх, будучи впевненими, що саме у неї знайдуть захист і допомогу. Що ж стосується професійних, фахових якостей, то імпонує в ній перш за все щире, сердечне ставлення до всього, що вона робить, її об'єктивність і оперативність. А взагалі для нашого колективу, як на мене, Світлана Бондарєва - це було щось особливе, що можна порівняти з великим, невгамовним серцем. І недарма її поза очі, а нерідно і в очі звуть "Царівна-Бондарівна". Так воно і є насправді.
Друзі, колеги не випадково присвячують їй найтепліші слова, а часом вірші.
На закінчення процитуємо один з численних листів радіослухачів, що надходили на обласне радіо. Пише Ганна Платонівна Савенкова з селища Нижня Дуванка на Сватівщині:
"Я глибоко вдячна журналістці Світлані Бондарєвій за її правдиві, сміливі, зважаючи на наше сьогодення, виступи, які сповнені здорової атмосфери, правдивості, розуміння, прагнень і сподівань людських. Спасибі, Світлано, за ваше щиросердне співчуття, співпереживання з нами і прагнення допомогти в наших життєвих негараздах.
Світіть нам, Свєточка, і далі, радуйте своїми розумними передачами, репортажами. Ми чекаємо вас біля репродукторів".
І в кінці листа побажання, щоб Світлана Василівна обов'язково одержала державну відзнаку. До речі, це побажання радіослухачів здійснилося: Світлана Василівна Бондарєва удостоєна почесного звання заслуженого журналіста України.
Та доля розпорядилася так, що у Василя знайшлася його перша сім'я - дружина і троє дітлахів, а у Ганни в перші місяці після Перемоги народилась донька. За бажанням свого коханого мати назвала свою блакитнооку білявку Світланою.
Коли дівчині виповнилося 15 років, вона вирішила розшукати свого батька. Надіслала в одну з білоруських газет листа, в якому розповіла історію фронтового кохання мами й просила допомогти їй зустрітися з батьком Василем Геращенком. В 61-му році одержала відповідь. Журналістка однієї з місцевих газет повідомила Світлані адресу людини, яка її цікавила. Зустріч з батьком зародила в серці юної дівчини незгасну любов і повагу до професії журналіста, покликаного робити людям добро.
Відтоді й почала Світлана своє вперте входження в журналістику. Вже в 17 років була зарахована літпрацівником заводської багатотиражки "Октябрьский гудок". Потім було обласне радіо. А коли чоловік її був відряджений у Монгольську Народну Республіку, Світлана Василівна зміряла всі безмежні монгольські степи з рідкими юртовими поселеннями тваринників-аратів як спецкор газети "Новости Монголии" і часопису "Монголия".
Після повернення на Батьківщину Світлана Бондарєва працює на радіо, звідки і виїжджала у МНР. А до цього були: обком комсомолу, бюро міжнародного туризму "Супутник". І всюди запам'ятали її невтримну енергію, молодечий запал, життєрадісність і людяність. Саме в цьому - головне багатство журналістки.
Ось що про Світлану Василівну розповідають ті, хто не один десяток років працював поряд з нею.
Микола Іванович Кузнєцов, головний редактор радіо.
25 років тому мені запропонували їхати на навчання, та невблаганний керівник вимагав назвати заміну. Природньо, я відразу ж запропонував Світлану Бондарєву, з якою до того майже два роки працював у обкомі комсомолу. Чому її?
По-перше. На той час вона вже закінчила факультет журналістики Ростовського держуніверситету. Та не це головне. Мені імпонувала її безкорисливість, порядність, чисто журналістська хватка в роботі і велике бажання допомагати людям. І в тому, що вже більш чверті віку Світлана Василівна - наш колега, я не жалкую і ніколи не жалкуватиму.
Наталія Тестешнікова, оператор магнітного запису і постійний співавтор передач Світлани Бондарєвої на запитання, як працювалося з нею, відповіла:
- Не можу сказати, що дуже легко. Людина вона надто емоційна. Тому працювати з нею і легко, і водночас складно: емоції захльостують. Монтувати її передачі дуже непросто, але інтерес до того, про що і як вона розповідає, переважають. Вона не прагне говорити за текстом, все у неї дуже природньо. Улюблені її передачі - про людей праці, ветеранів, літніх людей і дітей. Це найнезахищенішi верстви населення. Їх вона і любить, і говорить про них завжди з такою теплотою, що іноді дивуєшся: де в неї береться стільки того тепла, яке передається її слухачам?
Валентина Кушніренко, старший редактор.
Світлану Бондарєву без усякого перебільшення й іронії можна назвати народним журналістом Луганщини. Опрацьовуючи редакційну пошту, я бачила, як після кожної суботньої "Панорами" йде потік листів. Люди пишуть їх, будучи впевненими, що саме у неї знайдуть захист і допомогу. Що ж стосується професійних, фахових якостей, то імпонує в ній перш за все щире, сердечне ставлення до всього, що вона робить, її об'єктивність і оперативність. А взагалі для нашого колективу, як на мене, Світлана Бондарєва - це було щось особливе, що можна порівняти з великим, невгамовним серцем. І недарма її поза очі, а нерідно і в очі звуть "Царівна-Бондарівна". Так воно і є насправді.
Друзі, колеги не випадково присвячують їй найтепліші слова, а часом вірші.
На закінчення процитуємо один з численних листів радіослухачів, що надходили на обласне радіо. Пише Ганна Платонівна Савенкова з селища Нижня Дуванка на Сватівщині:
"Я глибоко вдячна журналістці Світлані Бондарєвій за її правдиві, сміливі, зважаючи на наше сьогодення, виступи, які сповнені здорової атмосфери, правдивості, розуміння, прагнень і сподівань людських. Спасибі, Світлано, за ваше щиросердне співчуття, співпереживання з нами і прагнення допомогти в наших життєвих негараздах.
Світіть нам, Свєточка, і далі, радуйте своїми розумними передачами, репортажами. Ми чекаємо вас біля репродукторів".
І в кінці листа побажання, щоб Світлана Василівна обов'язково одержала державну відзнаку. До речі, це побажання радіослухачів здійснилося: Світлана Василівна Бондарєва удостоєна почесного звання заслуженого журналіста України.