Частина 05
І ЖИТТЯ, І ПОШУКИ Й ЛЮБОВ
Юрій Казаков, заслужений працівник культури України, заступник генерального директора ЛОДТРК
На телебачення я прийшов в далекому вже 1980 році. Символічно, що на роботу мене зарахували наказом від 6 червня, тобто в день, коли ми відзначаємо тепер наше професійне свято - День журналіста.
З перших же днів роботи мене завжди дивувала й приємно вражала та злагодженість, професіоналізм, уміння і бажання творчого і технічного персоналу працювати за будь-яких умов.
Рік 80-й був роком Олімпійських ігор в Москві. Вся країна, усі телерадіокомітети жили тоді в очікуванні цієї визначної події. З великим здивуванням і гордістю дізнався я, що й творча група нашої, тоді ще Ворошиловградської, студії одержала почесне право працювати на найпрестижнішому спортивному святі світу.
Хоча я і мріяв про роботу на телебаченні, все для мене було тут в новину - цікаво й несподівано. Я прийшов на студію взяти участь у конкурсі дикторів. В диктори не взяли, але головний режисер В.Д.Бабич запропонував мені посаду асистента режисера. На ній я й пропрацював цілих 7 років, з дня у день опановуючи всі премудрощі телевізійного мистецтва.
Доручали мені тоді найпростіші, здавалося б, телепрограми. Хоча, перефразовуючи вислів К.С.Станіславського, можна сказати: "Немає маленьких телепередач, є маленькі режисери". Я дуже вдячний В.Д.Бабичу за його вміння і бажання вчити нас - молодих - бачити, відчувати, фантазувати. Це воїстину головний телевізійний режисер і донині, якому поки що заміни немає.
В 1984 році з великими труднощами мені вдалося поступити в один з найпрестижніших за часів СРСР творчих вузів - Ленінградський державний інститут театру, музики й кіно. Я став студентом факультету драматичного мистецтва за спеціальністю - режисура телебачення.
Відтоді почалось зовсім нове життя. Життя, сповнене захоплюючого оволодіння азами дивовижної, прекрасної і, водночас, романтичної професії. Тим, що я сьогодні маю - вміння відчувати, бачити, чути архітектоніку передачі, помічати всі шерехатості, вади побудови телепрограми - я зобов'язаний саме навчанню в інституті. Чудові педагоги - народний артист Росії Вадим Горлов, відомий кінорежисер Павло Коган, заслужений артист Росії Євген Злобін - поступово, крок за кроком, рік за роком, від сесії до сесії вели нас цим дуже непростим, нелегким шляхом. Саме тут мене навчили вистроювати телевізійне полотно, тут я пізнав, що таке акценти, зав'язка, кульмінація, фінальна розв'язка дійства.
Можливо, для когось це новина, але, чого гріха таїти, половина режисерів в будь-якій обласній студії ТБ не мають спеціальної освіти. І добре, коли поряд є майстри, аси цієї справи, а якщо нема, то кожен відправляється, так би мовити, в самостійне плавання, а, як відомо, без лоцмана, капітана важко на будь-якому кораблі.
Мені завжди везло на хороших людей, професіоналів з великої букви. Вони дуже обережно, по-доброму ставились до мене і вели по дуже непростому життєвому шляху, не давали мені збочити, оступитися, а, навпаки, в скрутні хвилини підставляли своє надійне плече.
Так, у великій мірі завдяки порадам нашої суперзірки (кажу це без будь-якого натяку) - заслуженого працівника культури України, диктора номер один Валентини Позднякової і зав.сектором випуску Віри Штанько і Тамари Сергєєвої я став студентом ЛДІТМКу.
Про Валентину Петрівну Позднякову хочу сказати окремо. Такого професійного, трепетного ставлення до справи і такої закоханості в свою професію я не бачив. На жаль, нинішня порість дикторів, телеведучих по-іншому ставиться до ефіру. Нема того трепету, зібраності й готовності, яка мобілізує всього тебе для головного - роботи в кадрі. У нинішніх колег Валентини Петрівни з'явилася деяка метушливість, недбайливість, я б навіть сказав, неохайність, а часом і зверхність у ставленні до глядача. За всім цим - відсутність школи. Й хвала Богові, що зараз наш диктор № 1 працює консультантом і засіває те розумне, добре, вічне, що є таким важливим для всіх нас (маю на увазі працівників ТБ).
А завдяки участі й рішучості одного з найпрофесіональніших, не лише на мою думку, журналістів Луганського телебачення - Людмили Медведєвої в моєму телевізійному житті настав другий етап - робота журналіста і водночас ведучого телепрограм. Від Людмили Медведєвої мені дісталась молодіжна студія "Контакт" і "Служба солдатська" ("Служу народу України") - програма, яку раз на квартал ми з моїм у недалекому минулому режисером і однодумцем Вірою Хромушиною ( до речі, теж випускницею ЛДІТМК) готували протягом п'яти років для українського телебачення. Взагалі в старі добрі часи існувала чудова система почесної роботи обласних телерадіокомпаній на перший загальноукраїнський канал. Ми стежили за роботою своїх колег, інших студій, могли порівнювати, оцінювати, вчитися всьому доброму й корисному, що було в них. На жаль, з часом ця традиція пішла в небуття.
З 1996 року я очолив рекламну службу ТБ. Справа для мене нова й цікава. Що таке реклама, зараз говорити не доводиться. Окрім того, що це "двигун ринку", це ще й можливість заробляти власні кошти для будь-якої телекомпанії. І слід добрим словом згадати тих, хто стояв біля витоків рекламного "руху" - Галину Мараховську, Олену Москаленко, Надію Брежнєву, Дмитра Лисогора, Тетяну Коженовську, Анатолія Мельника, Василя Мельникова. До речі, своєю нинішньою структурною будовою рекламна служба ЛОДТРК зобов'язана Дмитрові Хаймовичу Лисогору.
Разом зі своїми нинішніми колегами - ветераном радіореклами, дивовижної душі людиною, талановитим письменником Михайлом Пєсєнкою, Ларисою Євдокимовою, Андрієм Водзинським, Оксаною Шило, Оленою Відановою, Оленою Полозовою, Дмитром Полторіним, Вадимом Царевським - ми й заробляємо цей нелегкий хліб. В наш час працювати в рекламі - справа нелегка й невдячна. Треба примудрятись і вишукувати всілякі можливості, аби "казна" телерадіокомпанії систематично поповнювалась. Та професіоналізм моїх колег дає мені право з оптимізмом дивитись у майбутнє.
Взагалі ж Луганське телебачення завжди славилося людьми талановитими, неординарними й добрими. Про таких кажуть - заради колеги готовий зробити все! І не випадково в скрутну хвилину всі ми готові прийти на допомогу один одному, втішити і заспокоїти. Та, мабуть, інакше й бути не може, бо сама професія накладає свій відбиток на нашу колективну свідомість. Коли я, наприклад, кажу про Галину Тишкову, Валентину Курчину, Івана Хорунжого, Олександра Пичугіна, Віктора Коваленка, Тетяну Кунець, Тетяну Дейнегіну, Світлану Гладушину, Віру Хромушину, Ніну Карпову, Світлану Діденко, я завжди подумки вклоняюсь їм за їх людяність і безмежну любов до нашого рідного дому на вулиці Демьохіна, 25.
Окремо хотілося б сказати про наших перших осіб - я маю на увазі керівників телерадіокомітету, а нині телерадіокомпанії. Так склалося, що мені довелося працювати з п'ятьма з них. По-доброму, по-материнські ставилась до мене Алла Миколаївна Моспанова, яка завжди оберігала мене від усіляких неприємностей. Валерій Володимирович Межинський і Микола Андрійович Тимошенко - це, вважаю, нагорода нашому телебаченню за всі 40 нелегких років його існування. Все, що зробив перший і продовжує другий, заслуговує найбільшої вдячності і уклінності. Про таких, як вони, говорять: "Професіонали з великої букви. Фахівці своєї справи від Бога". І як важливо, щоб в будь-якій сфері керували тобою освічені, розумні, обізнані в справі, якій вони служать, люди. Про їх заслуги можна говорити багато. Та краще за слова про їх керівний талант говорять справи, які вони здійснюють на благо нашого спільного дому і всього рідного краю.
Я вдячний долі, що життя моє пов'язане саме з телебаченням, якому я вірою й правдою служу ось уже 20 років. Це - моя стихія, моє фізичне існування, моя любов. Пам'ятаєте, як у О.С.Пушкіна: "И божество, и вдохновенье, и жизнь, и слезы, и любовь!".
І, здається, телебачення віддячує мені взаємністю. Моя скромна праця високо оцінена. Президент України Л.Д.Кучма особисто вручав мені посвідчення про присвоєння почесного звання - "Заслужений працівник культури України". Може, для когось це не суттєво, але для мене - це знак визнання ваги моєї праці. Отже, я недаремно 20 років з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік вірою й правдою служу його величності ТЕЛЕБАЧЕННЮ.
З перших же днів роботи мене завжди дивувала й приємно вражала та злагодженість, професіоналізм, уміння і бажання творчого і технічного персоналу працювати за будь-яких умов.
Рік 80-й був роком Олімпійських ігор в Москві. Вся країна, усі телерадіокомітети жили тоді в очікуванні цієї визначної події. З великим здивуванням і гордістю дізнався я, що й творча група нашої, тоді ще Ворошиловградської, студії одержала почесне право працювати на найпрестижнішому спортивному святі світу.
Хоча я і мріяв про роботу на телебаченні, все для мене було тут в новину - цікаво й несподівано. Я прийшов на студію взяти участь у конкурсі дикторів. В диктори не взяли, але головний режисер В.Д.Бабич запропонував мені посаду асистента режисера. На ній я й пропрацював цілих 7 років, з дня у день опановуючи всі премудрощі телевізійного мистецтва.
Доручали мені тоді найпростіші, здавалося б, телепрограми. Хоча, перефразовуючи вислів К.С.Станіславського, можна сказати: "Немає маленьких телепередач, є маленькі режисери". Я дуже вдячний В.Д.Бабичу за його вміння і бажання вчити нас - молодих - бачити, відчувати, фантазувати. Це воїстину головний телевізійний режисер і донині, якому поки що заміни немає.
В 1984 році з великими труднощами мені вдалося поступити в один з найпрестижніших за часів СРСР творчих вузів - Ленінградський державний інститут театру, музики й кіно. Я став студентом факультету драматичного мистецтва за спеціальністю - режисура телебачення.
Відтоді почалось зовсім нове життя. Життя, сповнене захоплюючого оволодіння азами дивовижної, прекрасної і, водночас, романтичної професії. Тим, що я сьогодні маю - вміння відчувати, бачити, чути архітектоніку передачі, помічати всі шерехатості, вади побудови телепрограми - я зобов'язаний саме навчанню в інституті. Чудові педагоги - народний артист Росії Вадим Горлов, відомий кінорежисер Павло Коган, заслужений артист Росії Євген Злобін - поступово, крок за кроком, рік за роком, від сесії до сесії вели нас цим дуже непростим, нелегким шляхом. Саме тут мене навчили вистроювати телевізійне полотно, тут я пізнав, що таке акценти, зав'язка, кульмінація, фінальна розв'язка дійства.
Можливо, для когось це новина, але, чого гріха таїти, половина режисерів в будь-якій обласній студії ТБ не мають спеціальної освіти. І добре, коли поряд є майстри, аси цієї справи, а якщо нема, то кожен відправляється, так би мовити, в самостійне плавання, а, як відомо, без лоцмана, капітана важко на будь-якому кораблі.
Мені завжди везло на хороших людей, професіоналів з великої букви. Вони дуже обережно, по-доброму ставились до мене і вели по дуже непростому життєвому шляху, не давали мені збочити, оступитися, а, навпаки, в скрутні хвилини підставляли своє надійне плече.
Так, у великій мірі завдяки порадам нашої суперзірки (кажу це без будь-якого натяку) - заслуженого працівника культури України, диктора номер один Валентини Позднякової і зав.сектором випуску Віри Штанько і Тамари Сергєєвої я став студентом ЛДІТМКу.
Про Валентину Петрівну Позднякову хочу сказати окремо. Такого професійного, трепетного ставлення до справи і такої закоханості в свою професію я не бачив. На жаль, нинішня порість дикторів, телеведучих по-іншому ставиться до ефіру. Нема того трепету, зібраності й готовності, яка мобілізує всього тебе для головного - роботи в кадрі. У нинішніх колег Валентини Петрівни з'явилася деяка метушливість, недбайливість, я б навіть сказав, неохайність, а часом і зверхність у ставленні до глядача. За всім цим - відсутність школи. Й хвала Богові, що зараз наш диктор № 1 працює консультантом і засіває те розумне, добре, вічне, що є таким важливим для всіх нас (маю на увазі працівників ТБ).
А завдяки участі й рішучості одного з найпрофесіональніших, не лише на мою думку, журналістів Луганського телебачення - Людмили Медведєвої в моєму телевізійному житті настав другий етап - робота журналіста і водночас ведучого телепрограм. Від Людмили Медведєвої мені дісталась молодіжна студія "Контакт" і "Служба солдатська" ("Служу народу України") - програма, яку раз на квартал ми з моїм у недалекому минулому режисером і однодумцем Вірою Хромушиною ( до речі, теж випускницею ЛДІТМК) готували протягом п'яти років для українського телебачення. Взагалі в старі добрі часи існувала чудова система почесної роботи обласних телерадіокомпаній на перший загальноукраїнський канал. Ми стежили за роботою своїх колег, інших студій, могли порівнювати, оцінювати, вчитися всьому доброму й корисному, що було в них. На жаль, з часом ця традиція пішла в небуття.
З 1996 року я очолив рекламну службу ТБ. Справа для мене нова й цікава. Що таке реклама, зараз говорити не доводиться. Окрім того, що це "двигун ринку", це ще й можливість заробляти власні кошти для будь-якої телекомпанії. І слід добрим словом згадати тих, хто стояв біля витоків рекламного "руху" - Галину Мараховську, Олену Москаленко, Надію Брежнєву, Дмитра Лисогора, Тетяну Коженовську, Анатолія Мельника, Василя Мельникова. До речі, своєю нинішньою структурною будовою рекламна служба ЛОДТРК зобов'язана Дмитрові Хаймовичу Лисогору.
Разом зі своїми нинішніми колегами - ветераном радіореклами, дивовижної душі людиною, талановитим письменником Михайлом Пєсєнкою, Ларисою Євдокимовою, Андрієм Водзинським, Оксаною Шило, Оленою Відановою, Оленою Полозовою, Дмитром Полторіним, Вадимом Царевським - ми й заробляємо цей нелегкий хліб. В наш час працювати в рекламі - справа нелегка й невдячна. Треба примудрятись і вишукувати всілякі можливості, аби "казна" телерадіокомпанії систематично поповнювалась. Та професіоналізм моїх колег дає мені право з оптимізмом дивитись у майбутнє.
Взагалі ж Луганське телебачення завжди славилося людьми талановитими, неординарними й добрими. Про таких кажуть - заради колеги готовий зробити все! І не випадково в скрутну хвилину всі ми готові прийти на допомогу один одному, втішити і заспокоїти. Та, мабуть, інакше й бути не може, бо сама професія накладає свій відбиток на нашу колективну свідомість. Коли я, наприклад, кажу про Галину Тишкову, Валентину Курчину, Івана Хорунжого, Олександра Пичугіна, Віктора Коваленка, Тетяну Кунець, Тетяну Дейнегіну, Світлану Гладушину, Віру Хромушину, Ніну Карпову, Світлану Діденко, я завжди подумки вклоняюсь їм за їх людяність і безмежну любов до нашого рідного дому на вулиці Демьохіна, 25.
Окремо хотілося б сказати про наших перших осіб - я маю на увазі керівників телерадіокомітету, а нині телерадіокомпанії. Так склалося, що мені довелося працювати з п'ятьма з них. По-доброму, по-материнські ставилась до мене Алла Миколаївна Моспанова, яка завжди оберігала мене від усіляких неприємностей. Валерій Володимирович Межинський і Микола Андрійович Тимошенко - це, вважаю, нагорода нашому телебаченню за всі 40 нелегких років його існування. Все, що зробив перший і продовжує другий, заслуговує найбільшої вдячності і уклінності. Про таких, як вони, говорять: "Професіонали з великої букви. Фахівці своєї справи від Бога". І як важливо, щоб в будь-якій сфері керували тобою освічені, розумні, обізнані в справі, якій вони служать, люди. Про їх заслуги можна говорити багато. Та краще за слова про їх керівний талант говорять справи, які вони здійснюють на благо нашого спільного дому і всього рідного краю.
Я вдячний долі, що життя моє пов'язане саме з телебаченням, якому я вірою й правдою служу ось уже 20 років. Це - моя стихія, моє фізичне існування, моя любов. Пам'ятаєте, як у О.С.Пушкіна: "И божество, и вдохновенье, и жизнь, и слезы, и любовь!".
І, здається, телебачення віддячує мені взаємністю. Моя скромна праця високо оцінена. Президент України Л.Д.Кучма особисто вручав мені посвідчення про присвоєння почесного звання - "Заслужений працівник культури України". Може, для когось це не суттєво, але для мене - це знак визнання ваги моєї праці. Отже, я недаремно 20 років з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік вірою й правдою служу його величності ТЕЛЕБАЧЕННЮ.