Частина 03
ШКОЛА ТВОРЧОСТІ І ПОШУКІВ
Микола Рижченко, кінооператор телебачення
На Луганську студію телебачення я потрапив у травні 1959 року, до того попрацювавши асистентом оператора на Київській студії хронікально-документальних фільмів. Там моїми вчителями були такі талановиті кінохронікери, як Юрій Ткаченко, Віталій Гура. Вже в Луганському корпункті кінохроніки, працюючи разом з В.Ткаченком, а пізніше з В.Старощуком, я почав співпрацювати і на телебаченні: сюжети, що знімались для Києва, дублював іншою камерою і приносив в редакцію телестудії, де їх охоче приймали до ефіру.
Та справжнє бойове хрещення я прийняв у 1961 році, вже працюючи кінооператором Луганського телебачення. Пам'ятаю, тоді керівництво області видало, так би мовити, соціальне замовлення - створити своєрідний кінозвіт про Луганщину, її історію і сьогодення, людей, що були гордістю не тільки нашого краю. Літературний сценарій для цього повнометражного фільму написали Г.С.Довнар і О.Ф.Холошенко - літератори високого класу, до того ж добре обізнані із специфікою кіно і телебачення, де вони працювали.
То був фільм "Слава моих земляков" - поетично схвильована оповідь про наш край. Режисером кінострічки було затверджено головного режисера телебачення Аркадія Косинського - людини творчої, обдарованої, багатої на ідеї. Та, на жаль, він тяжко захворів, і всі турботи режисури лягли на мої плечі.
Було відзнято тисячі метрів плівки. Знімали і в шахтних вибоях, і біля мартенів, і на ланах, і з літака, і на новобудовах - саме тоді Луганськ інтенсивно забудовувався, знімали місто Сєвєродонецьк і його хімічний гігант. Використовували й архівні матеріали. Одне слово, операторської роботи було аж занадто, а тут ще й режисерська розробка, і монтаж, що був побудований за принципом контрасту, - від розрухи до розквіту.
Не перелічити, скільки фізичних, духовних сил і емоцій авторів фільму було витрачено. Але тим більшою була і радість перемоги. Після монтажу і озвучення на кіностудії ім.Довженка (в Луганську такої можливості тоді ще не було) прем'єра фільму відбулась в Палаці культури ім.Маяковського - на великому кіноекрані, отримавши високу оцінку всіх глядачів, якщо не сказати - справжнє захоплення. А вже наступного дня він був показаний по Луганському телебаченню. Його подивились сотні тисяч наших земляків.
Кінофільм демонструвався в Києві, його переглянуло все тодішнє керівництво республіки. Звичайно, з погляду сьогодення, за багатьма параметрами то був, так би мовити, "залізобетон". Однак захоплені відгуки, які він викликав у той час, і понині ще пригадуються багатьом ветеранам. А для мене особисто то була найкраща школа творчості і пошуків.
За час роботи на Луганській студії з моєю участю за всі роки було відзнято більше десятка фільмів, розширених кінонарисів, сотні сюжетів, однак той фільм сорокарічної давнини я й досі вважаю головною віхою своєї творчості.
Скажу відверто й щиро, що той мікроклімат, який існував на нашій телестудії, давав змогу розквіту всього кращого в творчих задатках кожного - було б бажання. Саме студія стала для мене школою творчого і громадянського становлення, добрим стартовим майданчиком і фундаментом усього подальшого життя. Тут я став членом партії, чим пишаюсь і досі, членом Спілки журналістів України, закінчив кіновідділення КІТМа. Майже 17 років я працював при корпункті Центрального телебачення, поряд з таким відомим журналістом і чудовою людиною, як Григорій Тараненко, а після нього - з В.Плотниковим і Г.Жолобовим.
Не перелічити, скільки було за цей час зроблено, про які тільки події, про яких чудових людей Луганщини нам довелося розповідати. Була з часом цікава і напружена робота в корпункті Держтелерадіо СРСР в Ефіопії і країнах Південно-Східної Африки.
Одним з найнапруженіших моментів тієї "закордонки" став епізод, коли ми з тележурналістом А.Краміновим без дозволу ефіопських властей відзняли сюжет для програми "Время" про студентські заворушення, фіналом яких став розстріл сотень молодих ефіопців на місцевому стадіоні. Щоб перехитрити спецслужби, ми передали цей сюжет до Москви не аерофлотським рейсом, як звичайно, а відвезли його безпосередньо на московський літак. А щоб відвести, як мовиться, очі ефіопських особистів, на офіційний рейс ми повезли касету з репортажем про селянське етнографічне свято для міжнародної програми "Радуга". І коли службісти безпеки під час передачі цієї плівки заарештували нас (бо були переконані, що то є саме той "студентський заколот"), ми заявили протест з приводу того, що, мовляв, нам не дали змоги показати мільйонам телеглядачів "Радуги" в багатьох країнах світу самобутнє народне мистецтво Ефіопії. Вже через день службовці відповідних органів просили у нас вибачення.
Зараз я працюю на телебаченні іншої структури, та завжди з вдячністю і задоволенням згадую своїх колег по роботі на Луганському державному ТБ - О.Хорошко, В.Вершина, Ю.Михайлова, який, до речі, більше трьохсот сюжетів відзняв у підземних виробках шахт області.
Як кінооператорові з багатим досвідом, мені хочеться порадити тим, хто мріє стати справжнім телевізійником: більше наполегливості в досягненні мети - і всі ваші задуми та мрії здійсняться.
Та справжнє бойове хрещення я прийняв у 1961 році, вже працюючи кінооператором Луганського телебачення. Пам'ятаю, тоді керівництво області видало, так би мовити, соціальне замовлення - створити своєрідний кінозвіт про Луганщину, її історію і сьогодення, людей, що були гордістю не тільки нашого краю. Літературний сценарій для цього повнометражного фільму написали Г.С.Довнар і О.Ф.Холошенко - літератори високого класу, до того ж добре обізнані із специфікою кіно і телебачення, де вони працювали.
То був фільм "Слава моих земляков" - поетично схвильована оповідь про наш край. Режисером кінострічки було затверджено головного режисера телебачення Аркадія Косинського - людини творчої, обдарованої, багатої на ідеї. Та, на жаль, він тяжко захворів, і всі турботи режисури лягли на мої плечі.
Було відзнято тисячі метрів плівки. Знімали і в шахтних вибоях, і біля мартенів, і на ланах, і з літака, і на новобудовах - саме тоді Луганськ інтенсивно забудовувався, знімали місто Сєвєродонецьк і його хімічний гігант. Використовували й архівні матеріали. Одне слово, операторської роботи було аж занадто, а тут ще й режисерська розробка, і монтаж, що був побудований за принципом контрасту, - від розрухи до розквіту.
Не перелічити, скільки фізичних, духовних сил і емоцій авторів фільму було витрачено. Але тим більшою була і радість перемоги. Після монтажу і озвучення на кіностудії ім.Довженка (в Луганську такої можливості тоді ще не було) прем'єра фільму відбулась в Палаці культури ім.Маяковського - на великому кіноекрані, отримавши високу оцінку всіх глядачів, якщо не сказати - справжнє захоплення. А вже наступного дня він був показаний по Луганському телебаченню. Його подивились сотні тисяч наших земляків.
Кінофільм демонструвався в Києві, його переглянуло все тодішнє керівництво республіки. Звичайно, з погляду сьогодення, за багатьма параметрами то був, так би мовити, "залізобетон". Однак захоплені відгуки, які він викликав у той час, і понині ще пригадуються багатьом ветеранам. А для мене особисто то була найкраща школа творчості і пошуків.
За час роботи на Луганській студії з моєю участю за всі роки було відзнято більше десятка фільмів, розширених кінонарисів, сотні сюжетів, однак той фільм сорокарічної давнини я й досі вважаю головною віхою своєї творчості.
Скажу відверто й щиро, що той мікроклімат, який існував на нашій телестудії, давав змогу розквіту всього кращого в творчих задатках кожного - було б бажання. Саме студія стала для мене школою творчого і громадянського становлення, добрим стартовим майданчиком і фундаментом усього подальшого життя. Тут я став членом партії, чим пишаюсь і досі, членом Спілки журналістів України, закінчив кіновідділення КІТМа. Майже 17 років я працював при корпункті Центрального телебачення, поряд з таким відомим журналістом і чудовою людиною, як Григорій Тараненко, а після нього - з В.Плотниковим і Г.Жолобовим.
Не перелічити, скільки було за цей час зроблено, про які тільки події, про яких чудових людей Луганщини нам довелося розповідати. Була з часом цікава і напружена робота в корпункті Держтелерадіо СРСР в Ефіопії і країнах Південно-Східної Африки.
Одним з найнапруженіших моментів тієї "закордонки" став епізод, коли ми з тележурналістом А.Краміновим без дозволу ефіопських властей відзняли сюжет для програми "Время" про студентські заворушення, фіналом яких став розстріл сотень молодих ефіопців на місцевому стадіоні. Щоб перехитрити спецслужби, ми передали цей сюжет до Москви не аерофлотським рейсом, як звичайно, а відвезли його безпосередньо на московський літак. А щоб відвести, як мовиться, очі ефіопських особистів, на офіційний рейс ми повезли касету з репортажем про селянське етнографічне свято для міжнародної програми "Радуга". І коли службісти безпеки під час передачі цієї плівки заарештували нас (бо були переконані, що то є саме той "студентський заколот"), ми заявили протест з приводу того, що, мовляв, нам не дали змоги показати мільйонам телеглядачів "Радуги" в багатьох країнах світу самобутнє народне мистецтво Ефіопії. Вже через день службовці відповідних органів просили у нас вибачення.
Зараз я працюю на телебаченні іншої структури, та завжди з вдячністю і задоволенням згадую своїх колег по роботі на Луганському державному ТБ - О.Хорошко, В.Вершина, Ю.Михайлова, який, до речі, більше трьохсот сюжетів відзняв у підземних виробках шахт області.
Як кінооператорові з багатим досвідом, мені хочеться порадити тим, хто мріє стати справжнім телевізійником: більше наполегливості в досягненні мети - і всі ваші задуми та мрії здійсняться.