Частина 03
ЖІНКА З ПРОМЕНИСТИМИ ОЧИМА
Записала розповідь Олена БОГУН, студентка Східноукраїнського національного університету
На березі великого прозорого озера Байкал десь в 30-ті роки ХХ століття жила звичайна сім'я: тато, мама і дві доньки, Євдокія і Ніна. Жили-поживали, а згодом переїхали до Якутська. І так сподобався дівчинці Ніні Сибір, що навіть багато років потому згадує вона цей край не інакше, як "чарівна тайга..."
Так, мабуть, могла починатися казка. І саме так почалося життя Ніни Гнатівни Карпової.
Хто вона?
Ніна Гнатівна могла бути ким завгодно, навіть феєю-чаклункою (невелика на зріст, енергійна жінка з променистими очима, лагідною вдачею). Та вибрала вона не менш казкову професію нашого часу - радіоінженера.
... В Якутську з самого початку сім'ю спіткала велика біда - вмерла мама. Турботи про дім, про семирічну Ніну лягли на плечі старшої сестри Євдокії. Її заповітною мрією було, щоб молодша сестра отримала хорошу освіту, і не де-небудь, а в Ленінграді. Саме в Ленінграді! Тому одразу по закінченні школи вона посадила Ніну в літак і відправила в місто на Неві.
- Я взагалі ніколи не їздила так далеко, - згадує Ніна Гнатівна. - Страшно. Прилетіла в Москву (прямого літака до Ленінграда не було). Куди далі? Чую, якийсь дядько в автокасі квиток до залізничного вокзалу питає. Я за ним. Куди він, туди й я - весь час по аеропорту хвостиком за ним ходила... Доїхали. Там вже знайомі зустріли. Допомогли на ленінградський поїзд сісти. Так я й дісталася до міста мрії.
І відразу ж - в інститут зв'язку. Вступні іспити склала успішно - і почалося навчання. Спочатку місто давило своєю величчю. Звикла ж до маленьких будов свого Якутська. Та з часом уже не уявляла себе без Ленінграда. За п'ять років отримала такий інтелектуальний багаж, що іншому б на все життя вистачило. Ми майже щовихідного бували в театрах, в музеях.
Очі Ніни Гнатівни світлішають від спогадів.
- Через рік познайомилась з майбутнім чоловіком (їх групу розформували, і він опинився в нашій) з того часу - разом. Багато хто каже, що їм не до вподоби, коли чоловік і дружина працюють разом. Нам же весь час було цікаво. У нас дуже багато спільного, і ми завжди одержували задоволення від добре виконаної справи. Навіть зараз, коли Михайло Євгенович вже на пенсії, я приходжу і перш за все ділюся з ним подробицями прожитого дня. Ми радимось, обговорюємо проблеми і разом вирішуємо їх.
І знов очі Ніни Гнатівни випромінюють радість, яка говорить більше того, що можна передати словами.
Після інституту поїхали вони разом з Михайлом Євгеновичем працювати до Риги, де проживала мати чоловіка. Чотири роки працювали разом на телецентрі. І хоч латиші ставились до них непогано, обоє сумували за Ленінградом. Всі друзі там залишились. А згодом і Рига стала ріднішою. Дочка там народилась - Наталія. Зараз вона лікарем працює.
А в 1958 році почав працювати телевізійний центр в Луганську, і чоловіка запросили сюди головним інженером на передавачі. Житло пообіцяли.
І хоча директор в Ризі дуже не хотів відпускати цю пару талановитих інженерів, та все вже було вирішено. Чоловік поїхав, а з часом прибула в Луганськ і Ніна Гнатівна. Отут вони, як кажуть, і осіли.
Зараз Ніна Гнатівна Карпова працює начальником зміни апаратно-студійного комплексу (АСК).
Завжди весела, життєрадісна, енергійна. Донедавна ніхто й не замислювався, скільки ж їй років. І тільки, коли в черговий раз у відділі кадрів розглядали дані для вшанування ювілярів, з подивом запитали: "Карпова?!"
Про вік жінки не заведено говорити, і тільки сама Ніна Гнатівна жартує: "Устаткування змінюється: було чорно-біле, потім кольорове, а зараз от привезли японське - ще краще. І я молодію разом з ним. А колеги на роботі теж жартують: "Ви б бачили, як Карпова за автобусом бігає!"
Та й як не бігати, коли живе Ніна Гнатівна в найвіддаленішому кварталі Луганська, як кажуть, на краю географії. На роботу ж звикла приходити рано - подобається. А ще дуже любить онучок - Свєту і Настусю.
- Читати люблю, - відверто "сповідається" Ніна Гнатівна, - а от в театр після Ленінграда не ходжу. Цікавіше по телебаченню. Доки тут працюю, всі вистави передивилась... А тепер я покажу вам своє робоче місце.
І пішли ми разом лабіринтами коридорів: апаратна, студія А, студія Б. Отут ми передачі записуємо, - і вказує на велику телекамеру. - Спробуйте зрушити її з місця.
Я слухняно берусь за важелі штативу, роблю зусилля, щоб перемістити камеру. Ледь-ледь зрушила з місця.
- А ось нові. Відчуваєте, які легкі, - і без особливих зусиль підкочує до мене новеньку камеру. - Раніше ми стежили за передачами через оце велике скло з тісної апаратної. Зараз там розміщене нове обладнання, а "мешкаємо" отут, - і заводить мене в простору кімнату, де розміщені десятки моніторів, сотні кнопок, контрольні прилади і ще багато чого недосяжного для мого поняття..
Серед цього громіздкого обладнання його "господиня" здається Дюймовочкою.
- Оце моє робоче місце, моє господарство! - і в голосі Ніни Гнатівни відчувається гордість, а очі спалахують вогниками захоплення. - Я не уявляю себе на іншій роботі.
Прощаючись зі мною, Ніна Гнатівна привітно махнула рукою і зникла за дверима, що вели до якогось приміщення, виповненого майже фантастичною електронікою.
А я й досі перебуваю під теплими чарами цієї тендітної, з яскравими, добрими очима жінки - талановитого інженера, до безтями закоханого в свою роботу.
Так, мабуть, могла починатися казка. І саме так почалося життя Ніни Гнатівни Карпової.
Хто вона?
Ніна Гнатівна могла бути ким завгодно, навіть феєю-чаклункою (невелика на зріст, енергійна жінка з променистими очима, лагідною вдачею). Та вибрала вона не менш казкову професію нашого часу - радіоінженера.
... В Якутську з самого початку сім'ю спіткала велика біда - вмерла мама. Турботи про дім, про семирічну Ніну лягли на плечі старшої сестри Євдокії. Її заповітною мрією було, щоб молодша сестра отримала хорошу освіту, і не де-небудь, а в Ленінграді. Саме в Ленінграді! Тому одразу по закінченні школи вона посадила Ніну в літак і відправила в місто на Неві.
- Я взагалі ніколи не їздила так далеко, - згадує Ніна Гнатівна. - Страшно. Прилетіла в Москву (прямого літака до Ленінграда не було). Куди далі? Чую, якийсь дядько в автокасі квиток до залізничного вокзалу питає. Я за ним. Куди він, туди й я - весь час по аеропорту хвостиком за ним ходила... Доїхали. Там вже знайомі зустріли. Допомогли на ленінградський поїзд сісти. Так я й дісталася до міста мрії.
І відразу ж - в інститут зв'язку. Вступні іспити склала успішно - і почалося навчання. Спочатку місто давило своєю величчю. Звикла ж до маленьких будов свого Якутська. Та з часом уже не уявляла себе без Ленінграда. За п'ять років отримала такий інтелектуальний багаж, що іншому б на все життя вистачило. Ми майже щовихідного бували в театрах, в музеях.
Очі Ніни Гнатівни світлішають від спогадів.
- Через рік познайомилась з майбутнім чоловіком (їх групу розформували, і він опинився в нашій) з того часу - разом. Багато хто каже, що їм не до вподоби, коли чоловік і дружина працюють разом. Нам же весь час було цікаво. У нас дуже багато спільного, і ми завжди одержували задоволення від добре виконаної справи. Навіть зараз, коли Михайло Євгенович вже на пенсії, я приходжу і перш за все ділюся з ним подробицями прожитого дня. Ми радимось, обговорюємо проблеми і разом вирішуємо їх.
І знов очі Ніни Гнатівни випромінюють радість, яка говорить більше того, що можна передати словами.
Після інституту поїхали вони разом з Михайлом Євгеновичем працювати до Риги, де проживала мати чоловіка. Чотири роки працювали разом на телецентрі. І хоч латиші ставились до них непогано, обоє сумували за Ленінградом. Всі друзі там залишились. А згодом і Рига стала ріднішою. Дочка там народилась - Наталія. Зараз вона лікарем працює.
А в 1958 році почав працювати телевізійний центр в Луганську, і чоловіка запросили сюди головним інженером на передавачі. Житло пообіцяли.
І хоча директор в Ризі дуже не хотів відпускати цю пару талановитих інженерів, та все вже було вирішено. Чоловік поїхав, а з часом прибула в Луганськ і Ніна Гнатівна. Отут вони, як кажуть, і осіли.
Зараз Ніна Гнатівна Карпова працює начальником зміни апаратно-студійного комплексу (АСК).
Завжди весела, життєрадісна, енергійна. Донедавна ніхто й не замислювався, скільки ж їй років. І тільки, коли в черговий раз у відділі кадрів розглядали дані для вшанування ювілярів, з подивом запитали: "Карпова?!"
Про вік жінки не заведено говорити, і тільки сама Ніна Гнатівна жартує: "Устаткування змінюється: було чорно-біле, потім кольорове, а зараз от привезли японське - ще краще. І я молодію разом з ним. А колеги на роботі теж жартують: "Ви б бачили, як Карпова за автобусом бігає!"
Та й як не бігати, коли живе Ніна Гнатівна в найвіддаленішому кварталі Луганська, як кажуть, на краю географії. На роботу ж звикла приходити рано - подобається. А ще дуже любить онучок - Свєту і Настусю.
- Читати люблю, - відверто "сповідається" Ніна Гнатівна, - а от в театр після Ленінграда не ходжу. Цікавіше по телебаченню. Доки тут працюю, всі вистави передивилась... А тепер я покажу вам своє робоче місце.
І пішли ми разом лабіринтами коридорів: апаратна, студія А, студія Б. Отут ми передачі записуємо, - і вказує на велику телекамеру. - Спробуйте зрушити її з місця.
Я слухняно берусь за важелі штативу, роблю зусилля, щоб перемістити камеру. Ледь-ледь зрушила з місця.
- А ось нові. Відчуваєте, які легкі, - і без особливих зусиль підкочує до мене новеньку камеру. - Раніше ми стежили за передачами через оце велике скло з тісної апаратної. Зараз там розміщене нове обладнання, а "мешкаємо" отут, - і заводить мене в простору кімнату, де розміщені десятки моніторів, сотні кнопок, контрольні прилади і ще багато чого недосяжного для мого поняття..
Серед цього громіздкого обладнання його "господиня" здається Дюймовочкою.
- Оце моє робоче місце, моє господарство! - і в голосі Ніни Гнатівни відчувається гордість, а очі спалахують вогниками захоплення. - Я не уявляю себе на іншій роботі.
Прощаючись зі мною, Ніна Гнатівна привітно махнула рукою і зникла за дверима, що вели до якогось приміщення, виповненого майже фантастичною електронікою.
А я й досі перебуваю під теплими чарами цієї тендітної, з яскравими, добрими очима жінки - талановитого інженера, до безтями закоханого в свою роботу.